XIV. Розділ

У горах ніколи не буваєш самотнім. Там ти просто стаєш частиною чогось більшого, ніж ти сам.

Ернест Гемінґвей. "Прощавай, зброє!"

───⏳───

Вони приїхали хвилин двадцять тому. Всю дорогу Кріс та Ангеліна безупинно перемовлялися, намагаючись затягнути у свою розмову Стаса і старанно вдаючи, що Діани та Сені поряд не існує. Та дівчат це не надто турбувало. Перезирнувшись, вони, не змовляючись, дістали навушники: Ді поринула у свою аудіокнигу з дикторського мовлення, а Євсенія ввімкнула плейлист з улюбленими партіями скрипки, прокручуючи кожну ноту в голові.

Попри все те дивовижне й несподіване, що з нею трапилося, Сеня досі не могла повірити своєму щастю. Повірити в те, що вона зможе не лише слухати улюблені мелодії, а й знову — по-справжньому — зіграти їх на сцені.

За кілька годин дороги вони зробили лише одну зупинку на заправці — щоб випити кави, перекусити та заправитися. Попри малоприємну компанію Кріс та Ангеліни, Сеня хотіла якнайшвидше знову опинитися в теплому салоні авто, подалі від морозу, що ставав дедалі міцнішим, та ідіотських жартів Макара. Той підійшов до неї, щойно вона вийшла з машини, і без упину щось розповідав, намагаючись здаватися дотепним.

— Відміннице, йди в машину, а то ти вже позеленіла вся від холоду, — буркнув Стас.

Він пікнув брелоком, відчиняючи авто, і роздратовано глянув на Макара, який присів на вуха дівчині. Євсенії взагалі всю дорогу здавалося, що Стас спостерігає за нею через дзеркало заднього виду. Вона з усіх сил намагалася не дивитися на нього, з острахом розуміючи, що раптом це бажання стало особливо нав'язливим. З тих самих пір, як Сеня дізналася, на що Стас пішов — а точніше, піде — заради неї, його холодні арктичні очі наче зависли в її свідомості. І це лякало…

Дівчина зітхнула і глянула на екран телефону, на мить виринаючи з думок. Залишалося пів години до початку новорічного вечора, на який вона мала йти з Артуром. Та від того моменту, як Сеня поїхала зі Стасом і Ді, її телефон мовчав. За весь час вона лише написала мамі, що все гаразд і вони вже дісталися, на що отримала коротку відповідь від мами, з побажанням: “Добре провести час”.

Але ця тиша насторожувала. Мар’яна, на відміну від попередніх нападок Артура після їхньої сварки в консерваторії, не намагалася з нею зв'язатися. Мабуть, чекала, що Сеня таки прийде на вечір і перепросить. “Ага, як би не так!” — дівчина криво усміхнулася при цій думці. Бабуся теж не дзвонила — цікаво, що їй сказала мама? З іншого боку, бабуні, мабуть, було не до того: вона пекла свій традиційний пиріг і поспішала до сестри.

Дівчина перевела погляд у вікно, захоплено роздивляючись засніжені вершини. Гори ніби дрімали, закутані в пухнасту снігову ковдру, крізь яку подекуди пробивалися зеленуватими плямами припорошені сосни. Уже починало сутеніти, і над гребенями піднімався тонкий сизий туман.

— Сенько, ну що ти тут засіла? Будинок — просто топ! Ходімо вже вниз, допоможемо розкласти їжу, пора святкува-а-ати! — радісно прощебетала Діана, заходячи в кімнату разом з Анютою та ще двома дівчатами з компанії — Катьою та Мілою.

Приїхавши на місце, всі поспішили розподілити кімнати, і, нашвидку кинувши речі, розійшлися оглядати будинок. Проте Сеня першим ділом витягла свій теплий пухнастий светр та джинси. Вона миттєво відчула, що зима в горах зовсім інша — вона не така, як серед верениці міських вулиць та рядів багатоповерхівок. Тут холод був глибшим, пронизливішим.

— Йду. Я просто дещо утеплилася. Знаєш, не люблю холод, — з усмішкою відповіла Сеня, натягуючи рукави свого білого светра й мимоволі шморгнувши носом.

Походеньки в не надто теплому пальті до цього таки дали про себе знати. На Новий рік організм вирішив «подарувати» їй нежить. Та Сеня намагалася не зважати на це, переконуючи себе, що це дрібниці. Вона мала насолодитися красою гір — адже саме тому вона тут. Щоб змінити своє життя і саму себе.

— О, повір, ти закохаєшся в гори! А завтра підемо на лижі та борди, — щиро всміхнулася Аня.

— Ой, лижі — це явно не моє! — відгукнулася Сеня, виходячи слідом за дівчатами в коридор.

— А що твоє? Скрипка? То, може, потішиш нас своєю грою? Я бачив, ти її з собою привезла, — почувся голос Макара. Він стояв неподалік, нахабно спершись плечем об одвірок.

Сеня обернулася, кліпнувши від несподіванки. На мить розгубившись, вона тихо відповіла: 

— Я просто... не встигла її залишити. Та й не думаю, що комусь тут буде цікава така музика.

— Чому ж? Мені навіть дуже цікава, особливо у твоєму виконанні, — з легкою усмішкою промовив Макар, ковзнувши по Сені поглядом, від якого їй стало не по собі.

— Слухай, Макаре, тебе там хлопці шукали, треба з мангалом допомогти, а ти тут язиком чешеш! — Роздратовано втрутилася Діана, суворо зиркнувши на хлопця.

— Та йду я, йду, не кіпішуй, Ді, — усміхнувся той у відповідь. — Але ми ще повернемося до цієї розмови. Бо раптом дуже захотілося почути звуки скрипки, — додав Макар, підморгнувши Сені, і нарешті попрямував сходами вниз.

— Ого... Схоже, Макар поклав на тебе око, Сенько, — присвиснула Міла, проводжаючи його поглядом.

— Ой, наш Макар — любитель флірту і ще той бабій, — нахмурилася Аня. Вона, як дівчина Данила, вочевидь добре знала характер його брата.

— Око він поклав! — хмикнула Діана. — Дивись, щоб йому те око Стас на одне місце не натягнув.

Сеня відчула, як щоки миттєво запалали від густого рум’янцю після такого коментаря подруги. Решта ж дівчат зайшлися веселим сміхом, а Євсенія лише сильніше стиснула краї свого білого светра, мріючи стати невидимкою, бо коли вона їхала сюди то зовсім не планувала бути тією, хто притягуватиме до себе увагу оточуючих.

Дівчата спустилися сходами вниз. Вітальня зустріла їх теплом і простором. Будинок був саме таким, яким уявляють собі сучасну гірську садибу. Усюди — дерево, теплі відтінки сосни й дуба, масивні балки під стелею, дерев’яні перила, широкий стіл у центрі кімнати. Видно було, що батько Роми справді постарався.