XII. Розділ

Попереду є кращі речі, ніж ті, які ми залишаємо позаду.

Клайв Стейплз Льюїс. "Хроніки Нарнії".

───⏳───

Перед ними стояла жінка поважного віку. Вона виглядала так, наче була вихідцем із британської аристократії: гострі риси обличчя, акуратно зачесане волосся, що ховалося під вишуканим капелюшком кольору бордо з майстерно зробленою тканинною квіткою збоку. На ній було елегантне пальто в тон капелюшку. З-під розстібнутих країв виднілася темна строга сукня, а на шиї був молочно-білий шаль, з-під якого спускався тонкий золотий ланцюжок із круглим пласким медальйоном, схожим на блискучу медаль.

Жінка дивилася на Артура з відвертою зневагою, склавши перед собою руки в чорних шкіряних рукавичках. На її зап’ясті ледь похитувалася маленька сумочка.

Сеня й сама не помітила, як затамувала подих, розглядаючи цю дивну елегантну незнайомку. Вона подумки відзначила, що вона чимось схожа на її бабусю, а манерами — на їхнього загадкового сусіда пана Йонеса, завдяки якому Сеня й потрапила в усі ці перипетії.

Нарешті Артур кліпнув і, відпустивши Сеню, повернувся до жінки.

— Перепрошую? — Розгублено перепитав він.

— У мене не потрібно перепрошувати, юначе. Краще перепросіть у своєї дівчини за свою фамільярну поведінку. — Відчеканила жінка.

Артур нервово озирнувся довкола. Окрім них із Сенею — і цієї дами, яка, здавалося, виникла нізвідки, — поруч нікого не було. 

Очевидно задоволений цим фактом, Артур хмикнув і, вже впевненіше зробивши крок уперед, відповів:

— Послухайте, я не знаю, хто ви і що подумали, але це вас не стосується. У нас із дівчиною просто дещо розійшлися думки. Діло молоде, емоції беруть гору, думаю, ви повинні розуміти. — Він усміхнувся своєю звичною самовпевненою усмішкою, зробив невелику паузу і додав: — Дякуємо за турботу, але ми самі розберемося.

Жінка повільно нахилила голову набік і ледь усміхнулася, проте її погляд став ще гострішим.

— Юначе, не плутайте хамство з емоціями, — вона зробила коротку паузу, і її погляд ковзнув до його руки, якою він щойно стискав лікоть Сені. — І дозвольте вам дещо пояснити. Коли людина намагається вирвати руку — це вже не “розбіжність у думках”. Це її особисті кордони, які ви, вочевидь, перейшли без запрошення.

Артур напружено дивився на жінку, гарячково намагаючись знайти найвигідніший для себе вихід із ситуації. Тієї миті телефон у кишені Євсенії знову завібрував, остаточно виводячи її зі ступору. Вона витягнула смартфон і зробила крок назад, міцно стискаючи мобільний у руці.

— Пані Кларо! Ось ви де! А я вас шукаю, — раптом пролунав голос Фелікса Аскольдовича.

Він саме спускався головними сходами. Слідом за ним почулися голоси глядачів та студентів, які теж почали виходити з головного залу.

Артур роздратовано звів погляд угору, розуміючи, що втратив момент. Сеня ж миттю збагнула: це її шанс вислизнути.

— Вибачте! Я поспішаю! — ледь чутно кинула вона, вдячно зиркнувши на жінку.

Навіть не глянувши в бік Артура, дівчина рвонула вперед до головного виходу, на ходу натискаючи кнопку виклику.

— Алло!

— Сеню! Ну що там у тебе? — Почувся схвильований голос Діани. 

— Де ти?

— Ді, вибач, концерт затягнувся, і тепер ще виникли непередбачувані обставини… Я вже вибігаю! Зачекайте на мене, гаразд? — Схвильовано затараторила Сеня, вириваючись на морозне повітря.

— Не те що зачекаємо — заберемо! Ми зі Стасиком якраз під’їжджаємо до консерваторії, — радісно відповіла Ді.

— Під’їжджаєте? — Розсіяно перепитала Євсенія, зупиняючись неподалік від входу та важко дихаючи.

— Євсеніє, повернись! Ми не закінчили! — почулося за спиною.

З дверей консерваторії вискочив розлючений Артур. Очевидно, він таки знайшов спосіб вислизнути від суворої дами та Фелікса Аскольдовича. Сеня подумки застогнала: “От прилип!” Було ясно, що вона зачепила величезне его Артура, і він просто так не відчепиться.

Не роздумуючи, Сеня рвонула вперед вулицею. І саме тієї миті з-за повороту вивернув чорний Mitsubishi Pajero Стаса. У холодному світлі зимового полудня його масивний силует здався дівчині справжнім порятунком.

Євсенія кинулася вперед назустріч авто, ковзаючи по слизькому тротуару, який ще не встигли посипати піском. Стас припаркувався біля бордюру — саме на тому місці, з якого за щасливою випадковістю щойно виїхало інше авто.

За мить передні пасажирські двері відчинилися, і з машини з’явилася Діана. Вона була в сріблястій куртці-пуховику, а на голові вигравав розсип довгих афрокісок, у які були вплетені яскраво-помаранчеві пасми. Частина кісок була зібрана зверху у два грайливі об'ємні пучки, схожі на маленькі ріжки, а решта довгими змійками спадала на сріблясту тканину куртки. Ді любила бути яскравою. 

Сеня кліпнула... ну так, точно, того року у неї ж були афрокоси! Кучері, у майбутньому стали наступним запланованим експериментом Діани над своїм волоссям. Подруга щиро усміхнулася і швидко замахала Сені рукою, помітивши її.

Двері з боку водія також відчинилися, і з авто вийшов Стас. На відміну від своєї сестри, яка була наче яскравий спалах, він надавав перевагу чорному кольору. Це ще дужче підкреслювало те, наскільки брат із сестрою були різними.

Стас уважно глянув на Сеню і рішуче рушив їй назустріч. Діана, на мить розгубившись, теж поспішила за братом. Раптом згадавши про Артура, який залишився позаду, Сеня швидко озирнулася. Той зупинився ближче до входу в консерваторію і просто дивився їй услід, не прямуючи більше за нею слідом. "Злякався Стаса?" — Хмикнула Євсенія про себе. Вони не були знайомі й ніколи не бачилися, але Артур знав, що у Ді є брат-боксер. Та й усе в Стасові — постава, зріст, звичка триматися — видавало в ньому спортсмена.

Сеня відвернулася і раптом нога ковзнула на притрушеній снігом плитці, й вона знову опинилася в обіймах Стаса — вже вкотре за останній час.