X. Розділ

— Я почала розуміти речі, які раніше відмовлялася бачити.

Ребекка Яррос, "Четверте крило".

───⏳───

Сеня просковзнула у відчинені масивні двері головного входу разом із потоком інших студентів. Опинившись всередині, вона на мить завмерла. Погляд ковзнув по блискучих плитах кам’яної підлоги та високих стелях із розкішною ліпниною. Дівчина глибоко вдихнула прохолодне повітря просякнуте ледь відчутним, специфічним запахом старої будівлі.

У цій часовій точці вона була тут востаннє лише вчора, на репетиції перед новорічним концертом. Принаймні, так вважали всі навколо. Та для неї справжньої це “вчора” залишилося в іншому житті. Дівчина, яка тепер стояла під величними склепіннями своєї альма-матер, знала, що насправді її не було в цих стінах досить довго.

Її погляд мимоволі перемістився на центральні сходи і тілом прокотилася хвиля липкого страху. Сходи здалися їй лякаючими, холодними, фатальними… 

“Це ще не відбулося, — подумки наказала собі Євсенія. — І я зроблю все, щоб не відбулося взагалі”.

Вона силоміць проковтнула тугий вузол, що підступав до горла, різко вдихнула через ніс, опановуючи тремтіння, і рішуче рушила в протилежний від сходів бік — коридором, що вів до вбиралень на першому поверсі. Біля дверей Сеня ледь не зіштовхнулася з двома студентками, які, весело сміючись, різко вилетіли з вбиральні, мало не вгативши її по носі.

— Ой, вибач! — Пробелькотіла одна з дівчат із довгою темною косою та сяючими очима.

— Нічого страшного. — Розсіяно відповіла Євсенія, дивлячись на двері, що залишилися прочиненими.

Дівчина кивнула і разом із подругою, знову щось жваво обговорюючи, зникла в коридорі, який потроху пустів. Всі поспішали до Великого залу. Євсенія вже простягнула руку, щоб штовхнути двері, але завмерла, упіймавши уривок розмови. Сказане однією з дівчат всередині чомусь змусило її зупинитись.

— Ого! У тебе запрошення на новорічний вечір, де гратиме Валерій Соколов? Він же справжній ідол для скрипалів! — Почувся захоплений дівочий голос. Сеня знала, кому він належить: це була Еля, віолончелістка-третьокурсниця.

— Ага, — озвалася Емма, альтистка з їхньої групи.

Усі вважали її подругою і Мар’яни, і Сені, хоча насправді та завжди більше тяжіла до першої. Сеня ледь помітно нахилилася вперед і крізь шпарину прочинених дверей побачила Емму. Рудоволоса, з ідеально випрямленим волоссям до плечей, вона мала хитру усмішку та сіро-зелені, трохи розкосі очі, через що завжди нагадувала Сені лисицю. І, мабуть, не дарма — тепер Сеня сумнівалася в кожному з їхнього кола.

— Вечір буде в ресторані батька Мар’яни, а її мати — одна з організаторів. Уявляєш, вона дістала запрошення для багатьох наших! Тепер на Мар’янку пів курсу скрипалів точно молитиметься, — гигикнула Емма.

Вона переможно помахала перед обличчям Елі блискучим конвертом, а вільною рукою звично поправила пасмо свого фарбованого рудого волосся.

Почувши це, Євсенія так сильно стиснула кулаки, що нігті впилися в шкіру. Он воно як! Для багатьох, значить? А як же Мар’янине: “Організатори обмежили кількість запрошень”? Остання надія на те, що Сеня помиляється, розлетілася на гострі уламки.

Господи, яка ж вона була дурна й наївна! У голові, наче кадри в кіно, почали виринати спогади. А й справді, на тому вечорі вона бачила кількох студентів із консерваторії, та якось не замислювалася, як вони туди потрапили і де взяли запрошення. Ну, мало що..

Тепер Євсенія злилася, в першу чергу, сама на себе. Колись викладачка в музичній школі сказала, що вона — “свята наївність”, що світ набагато жорстокіший, ніж їй здається, і якщо вона хоче дістатися музичних вершин, мусить це усвідомити. Лише зараз ці слова нарешті полоснули по свідомості, наче лезо ножа. Усвідомлення лицемірства Мар’яни обпікало зсередини. Як вона могла так вчинити? Вони ж дружать відтоді, як разом вперше переступили поріг музичної школи. А найголовніше — чому?

Можливо, якби минулого разу Сеня теж вирішила зайти до вбиральні, а не слідувала за Артуром, наче слухняний песик, допомагаючи йому знайти паркомісце, вона б і тоді почула цю цікаву розмову. І все склалося б інакше...

Що ж, добре, що це трапилося хоча б зараз. Під час її “другої спроби”, подарованої чи то часом, чи то самою долею. Вона вже й сама не знала, як це назвати. Та цього разу все буде інакше. Вона використає цю ситуацію в свою користь.

Раптом у її голові спалахнула ідея. Намірившись втілити її, дівчина штовхнула двері й швидко зайшла всередину саме в ту мить, коли Емма ще тримала в руках заповітний конверт. 

— О, привіт! — Вигукнула Євсенія, розтягуючи губи в усмішці. Вона щосили намагалася надати обличчю вигляду приємної несподіванки, ніби й не стояла майже хвилину під дверима, затамувавши подих.

— Сеню? Привіт! — У відповідь усміхнулася Емма, опускаючи руку із запрошенням.

Але Євсенія навмисно затримала погляд на блискучому краї конверта.

— Це що, запрошення? Мар’янка вже їх принесла? Чудово! — З награною радістю продовжила Сеня свою маленьку виставу.

— Е-е-е... так. Ще вчора віддала. — якось розсіяно відповіла Емма. Питання явно застало її зненацька. Вона ледь помітно нахмурилася і квапливо запхала конверт назад у сумочку, що лежала біля умивальника поруч із викладеними речами: гребінцем, дзеркальцем, ключами та іншими дрібницями.

— Я просто гребінець шукала і випадково витягла…

“Вчора?” — Євсенія відчула черговий укол образи. Їй Мар’яна в минулому навіть у руки її запрошення не дала, просто віддала обидва конверти Артуру.

— Мабуть, треба поквапитися, бо Фелікс Аскольдович гніватиметься. — Втрутилася Еля, зиркнувши на свій наручний годинник.

Фелікс Аскольдович був одним із викладачів консерваторії та за сумісництвом диригентом їхнього студентського оркестру. Чоловік суворий, педантичний, дисциплінований, він вимагав від студентів такої ж самовіддачі.