IX. Розділ

Світ не зміниться, але ти змінишся настільки, що вже ніколи не зможеш дивитися на нього колишніми очима.

Карлос Руїс Сафон, "Гра янгола"

───⏳───

Сеня глибоко вдихнула і вийшла на вулицю. Біля бордюру навпроти під’їзду вже стояв сріблястий Мерседес Артура — подарунок його батька.

Авто виглядало так само бездоганно, як і образ, який Артур завжди намагався підтримувати: ідеальний син, перспективний музикант, правильний хлопець. Колись це справляло враження на неї. Тепер — викликало лише втому. 

І хоча дівчині вже зовсім не хотілося залишатися в цих стосунках, вона розуміла: спалювати мости аж так різко — не вихід. Їй потрібно було розібратися, хто насправді оточував її. 

Чи справді на тих сходах у день її падіння нікого не було? Пам’ять підсовувала лише порожнечу, але інстинкт самозбереження тепер кричав про зворотне. До фатального моменту залишалося три тижні. Вона мала використати цей час з розумом. Цього разу вона буде слухати уважніше, дивитися уважніше під іншим кутом... 

Сеня спокійно відчинила дверцята і сіла поруч, обережно прилаштувавши футляр зі скрипкою на колінах. Погляд Артура був прикутий до телефона. 

— Євсеніє, я приїхав уже більше як п’ять хвилин тому, — кинув він замість привітання. — Ти ж знаєш, я не люблю чекати.

Він нарешті підняв на неї очі й на мить замовк, розглядаючи її розпущене волосся та білий пухнастий шарф, що контрастував із темним пуховиком.

Сеня спокійно поглянула на нього. Артур завжди виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу про "тиху розкіш". Він володів тією витонченою, бездоганною красою, яка мимоволі привертала погляди. Темно-каштанове хвилясте волосся спадало на чоло трохи недбало, але, Сеня знала, що ця "недбалість" була продуманою. Чітко окреслені вилиці, прямий ніс і стримані, сірі очі надавали його обличчю виразу постійного контролю. Артур виглядав як людина, яка звикла, що світ обертається навколо її бажань. 

У погляді Артура на мить промайнуло легке роздратування.  А колись цей погляд змушував її серце битися швидше...

​— Що за дивний вигляд? Чому волосся не підібрала? — Знову невдоволено промовив він, не зводячи з неї очей. — У нас сьогодні не репетиція в концерт, ти ж знаєш.

​Сеня відчула, як всередині щось легенько стиснулося, але цього разу не від ніжності, а від розчарування. Раніше вона б почала виправдовуватися, щось пояснювати або просто слухняно дістала б шпильку. Але не сьогодні. Дівчина натягнуто усміхнулася і відповіла:

​— І тобі привіт. Дякую за комплімент. Я чудово пам’ятаю, що у нас концерт. Моя зачіска та одяг не порушують жодних вимог щодо зовнішнього вигляду музиканта. На вулиці зараз нижче десяти морозу, у верхньому одязі я виступати не збираюся, а захворіти на свята — не хочу. І до речі, щодо очікування... знаєш, я теж не люблю чекати. Тому, зважаючи на все, думаю, що для тебе як для чоловіка зачекати мене п’ять хвилин у теплому салоні авто простіше, ніж мені чекати на тебе надворі в мороз. У нас ще достатньо часу, щоб доїхати... ну, звісно, якщо ми продовжимо нашу дискусію вже в дорозі.

Закінчивши свою тираду, Сеня тихо видихнула, сама здивована власною сміливістю. Але її внутрішній подив був нічим порівняно з виразом обличчя Артура. Зараз він скидався на шокованого хлопчака, який ніяк не очікував, що білий і пухнастий кролик може вкусити.

Врешті Артур ледь усміхнувся і вже м’якше промовив: 

— Привіт. Вибач, я щось нервую перед концертом. Та ще й кінець року… це завжди викликає в мені напругу. Але сьогодні ввечері ми її знімемо. Свято буде незабутнім. 

Він говорив із вкрадливими нотками в голосі, усміхаючись так, ніби щойно нічого не сталося. Артур був із тих людей, які, отримавши неочікувану відсіч і на мить втративши контроль, не намагалися грубо повернути його назад. Вони аналізували. Вивчали ситуацію. Підходили максимально близько, а тоді непомітно затягували мотузки, зав’язуючи вузол так, щоб їхній контроль став беззаперечним. Він діяв хитрістю і підступом, а не грубим тиском. Ця риса була в нього від батька — не дивно, що той став успішним політиком.

Сеня лише тепер, знявши рожеві окуляри, з подивом усвідомила: Артур завжди так вмів. Щойно він бачив найменшу незгоду, як одразу починав діяти м’яко, мов змій. 

Він викручував ситуацію так віртуозно, що врешті-решт тобі здавалося, ніби його ідея — це твоя власна думка і твоє рішення. Що так справді буде краще для всіх.

Але зараз вона бачила це. І цього разу Сеня не збиралася повторювати свої помилки  Сьогодні ввечері між ними не буде жодного інтиму на який чекав хлопець. Попри всю хитрість Артура, їй якось вдавалося уникати близькості протягом майже пів року стосунків — спрацювали і суворе виховання бабусі, і внутрішній голос, який шепотів, чи справді Артур той, кому можна довіритися. Тепер вона знала це напевно. 

Євсенія зауважила ще дещо дивне. Вона пам’ятала, що мало статися. Пам’ятала події. Слова. Але більше не пам’ятала самого відчуття близькості. Наче цього ніколи не було. 

Можливо, тому що в тій часовій точці, куди повернув її годинник, цього ще не сталося? Мабуть, так і працювала магія часу. 

Артур, намагаючись повільно повернути контроль над ситуацією, відклав телефон і повільно нахилився до неї. Він хотів закріпити своє "вибачення" пристрасним поцілунком, його обличчя було зовсім близько, а пальці вже торкнулись до її підборіддя.

Сеня раптом відчула напад майже фізичної відрази. Вона різко подалася вперед, не даючи йому заглибити поцілунок, і лише швидко, сухо цьмокнула його в губи, одразу ж відсторонившись. В ту саму секунду її потилицю наче обпалило чиїмось важким, гарячим поглядом.

— Все гаразд, — швидко промовила вона, усміхаючись і поправляючи шарф. — Давай уже поїдемо, а то й справді запізнимося.

Артур нахмурився. Йому явно не сподобалося, що його звичні чари не подіяли на Євсенію, як завжди. Він чекав на її покірність, на те, що вона розтане в його обіймах, але натомість отримав ввічливу дистанцію. Проте він нічого не сказав, лише мовчки кивнув і завів двигун.