VIII. Розділ

Я принаймні знаю, ким я була, коли прокинулася вранці, але з того часу я вже кілька разів змінювалася.

​Льюїс Керролл, "Аліса в Країні Чудес".

───⏳─── 

Євсенія стояла перед дзеркалом, коли її телефон дзенькнув новим повідомленням. Вона розблокувала екран. Це був Артур.

"Буду за 10 хвилин. Чекай мене біля під’їзду", — сухо сповіщало повідомлення.

Сеня хмикнула. У минулому вона відписала б: "Чекатиму", доповнивши повідомлення сердечком і смайликом із поцілунком. Але зараз її пальці набрали лише коротке: "Добре"

Дівчина раптом відчула неочікувану відразу й роздратування щодо Артура. Хоча зрадив її той, інший Артур. Той — у майбутньому. Не цей… що саме зараз їхав до її дому.

Але чи справді між ними була різниця? Невпевненість повільно просочувалася під шкіру, як холод. Неважливо, коли саме він це зробить. Він же навіть не наважився чесно розірвати їхні стосунки. Натомість створював ілюзію підтримки, якої насправді не було, залишаючись поруч рівно настільки, наскільки це було вигідно йому.

Схоже, Діана і тут мала рацію — усе це через батька Сені. Дівчина на мить задумалася, дивлячись на своє відображення. Артур часто розпитував про нього. Надто часто. Про гастролі. Про оркестр. Про музикантів.  Про можливості...

Олександр Олегович був відомим диригентом. Його оркестр гастролював по всьому світу, виступаючи на найпрестижніших сценах. Для багатьох музикантів потрапити туди означало витягнути щасливий квиток.

Та для Євсенії тато був далеким духовно, проте їх єднала музика — єдина точка дотику, що підтримувала їхні стосунки. Батько не цікавився її особистим життям. Не питав, як вона почувається. Не знав про її страхи чи сумніви. Але завжди стежив за Сеніними творчими успіхами, хвалячись усім навколо "музичними генами". 

Сеня повільно видихнула. То невже Артур справді розраховує гарантовано потрапити до оркестру її батька через неї?

Батько самого Артура був впливовим депутатом, а мати, яка в минулому, теж закінчила консерваторію як вокалістка, так і не стала оперною дівою. Вона була лише власницею салону, купленого на гроші чоловіка, де з’являлася хіба що заради процедур. 

Хлопець же тяжів до музики і слави, як і колись його мати. Він мріяв про кар’єру видатного віолончеліста й, очевидно, розраховував на виняток. Але музичний талант не купиш. І визнання теж. Сенін батько був особливо категоричним у цьому питанні. До його оркестру потрапляли лише ті, хто справді на це заслуговував.

Сеня востаннє глянула у дзеркало. Зазвичай для виступів вона обирала чорну класичну сукню або сувору блузу зі спідницею, а волосся збирала в акуратний, тугий пучок. Артур наполягав, що так їй пасує найбільше: мовляв, довгі пасма лише плутаються і відволікають. 

Євсенія нахмурилась. Насправді вона не любила цю зачіску — важке волосся, щільно затягнуте в гульку, вже до вечора відгукувалося пульсуючим болем у скронях. 

Та сьогодні Євсенія обрала штани-палаццо, що спадали важкими складками, м’яко ковзаючи вздовж ніг при кожному русі. І темний класичний лонгслів, який щільно облягав фігуру. Такий її вибір не порушував суворого дрес-коду академічних музикантів, але давав відчуття комфорту. 

Волосся ж, вона залишила розпущеним, лише передні пасма акуратно забрала назад, щоб не заважали під час гри. Саме так їй подобалось найбільше. 

Євсенія доповнила образ легким макіяжем — нічого особливого: рівний тон, туш, трохи бежевих тіней і легкий блиск на губах. У вуха вдягла маленькі срібні сережки-пусети у формі кленових листків. Подарунок мами. Сеня торкнулася їх пальцями. Вони завжди приносили їй дивне відчуття спокою. 

— Ну, бунтувати — то вже до кінця, — з усмішкою прошепотіла вона. 

Її рука потягнулась до фіолетового флакону парфумів. Вона обожнювала цей аромат — пудровий, із чіткими нотами ірису та ванілі. Проте вже пів року вона ним не користувалася, від тоді як вони з Артуром були разом як пара. Він казав, що ці парфуми "нав’язливі та надто солодкі", замінивши їх подарованим ним ароматом із різким жасмином.

Два легких натискання — і хмаринка квіткового аромату огорнула її волосся та шию. Мить подумавши, вона заховала флакон у чорний рюкзак.

Сеня знову тихо хмикнула. Як же сліпо вона дозволяла змінювати себе. Розчинялась у комусь іншому, підлаштовувалась, відмовлялась від дрібниць, які були частиною її самої. 

Якось вона прочитала в одній книзі, що коли кохають по-справжньому — кохають цілком. З усіма особливостями. З усіма недоліками. Ця фраза тоді просто запам’яталася, а зараз наче виринула у свідомості, стаючи дзеркально-чіткою. Тепер Сеня розуміла, наскільки далекою від цього була правда її власного життя. Та більше вона не збиралася змінюватися заради чийогось схвалення.

Сеня зиркнула на телефон. Минуло вже п’ять хвилин, а їй ще треба рюкзак вдома у Ді залишити. Колись вона б уже тупцювала під під’їздом, виглядаючи машину Артура. А навіщо? На дворі мінус дванадцять, як стверджував віджет погоди. Нічого, Артур почекає. Хоча б раз. 

— Побажай мені удачі, Котофію, — мовила вона коту.

Той голосно муркнув, наче схвалював ці її зміни. Сеня підхопила невелику сумочку, футляр зі скрипкою, обережно закинула його на плече, і взявши ще рюкзак, вона вийшла з кімнати, залишивши двері прочиненими для свого пухнастого союзника.

Євсенія вислизнула в коридор і зупинилася. Вона знала: бабусі ще немає, і та явно не підтримала б її ідею з горами. Але просто так поїхати, не сказавши навіть мамі, Сеня не могла — знала, що та хвилюватиметься.

​— Мамо, — тихо покликала вона.

— Уже готова… — почала було мама, з’явившись у дверях. Але її погляд одразу зачепився за рюкзак.

— А це навіщо?

Сеня ледь помітно зітхнула, взяла свої чорні невисокі черевики й спокійно відповіла:

— Я не піду в ресторан на новорічну вечірку. Я вирішила поїхати в гори з Діаною. — Впевнено сказала дівчина і сіла на пуф, щоб взутися.