VII. Розділ

Доля — це не справа випадку, а справа вибору. Її не треба чекати, її треба створювати.

Вільям Дженнінгс Браян.

───⏳─── 

Євсенія зачинила двері кімнати й притиснулася до них спиною. Видихнувши, вона рушила вперед. Котофій так і сидів на столі, позираючи на двері, ніби заздалегідь знав: Сеня зараз повернеться, а її поспіх побачитися з паном Йонасом був марним.

— Отже, мені дали шанс, але не залишили жодних інструкцій, — тихо промовила дівчина. Вона підняла кота за передні лапи й пильно подивилася йому в очі. — Але в мене є знання про те, що буде далі. Тож, Котофію, це означає, що треба цей шанс використати. Цього разу я зроблю все по-іншому. Навіть якщо все це — лише божевільне марення, а не реальність. Як гадаєш?

Сеня взяла кота на руки й ніжно почухала його за вушком.

— Мяу-у-у, — протяжно нявкнув Котофій, ніби погоджуючись із нею і підставляючи мордочку під її пальці.

— І я так думаю, — з усмішкою промовила Сеня, гладячи його м’яку шерсть.

Погляд Євсенії раптом упав на футляр зі скрипкою, що стояв у кутку біля стіни. Її усмішка згасла. Дівчина обережно поставила кота на стіл, і той спантеличено зиркнув на неї, мовляв: “Чого це пестощі так раптово припинилися?”.

Сеня ледь нахмурилась і повільно підійшла до інструмента. Відкривши футляр, вона трепетно провела пальцями по гладкій блискучій поверхні дерева. Минулого року в цей день вона, як завжди, нервувала перед концертом, думаючи лише про техніку та складні пасажі. Тепер же сама думка про те, що вона знову зможе просто стояти на сцені, тримаючи скрипку не на колінах, а притиснувши до плеча, викликала в неї радісне тремтіння.

Сеня обережно взяла інструмент. Яка ж вона була легка! Майже невагома порівняно з тими зусиллями, яких їй коштувало просто тримати спину рівно у візку останнім часом.

Вона підняла смичок, але раптом завмерла. А що, як пальці забули? Що, як за той рік, який вона провела в “майбутньому” майже без практики, її хист вивітрився, як старі парфуми? Сеня глибоко вдихнула, заплющила очі й провела смичком по струнах. Кімнату наповнили перші звуки мелодії з мюзиклу “Привид Опери” — саме того твору, який її група мала грати сьогодні.

Дівчині здавалося, що вона злилася з музикою, яка струмувала від неї. Скрипка тріумфально вібрувала, ніби радіючи свої власниці. Сеня востаннє провела смичком по струнах і розплющила очі.

Котофій знову розлігся, примружившись, ніби справжній поціновувач мистецтва. Раптом з боку дверей почулися оплески. Сеня різко повернулася і зустрілася поглядом з мамою, яка слухала її, притулившись до одвірка.

— Чудово! Ти будеш неперевершена на концерті, доню, — з усмішкою промовила мати. — Ти б збиралася потихеньку. За тобою ж Артур має заїхати, ти казала.

Додавши це, жінка розвернулася і пішла на кухню.

Євсенія опустила скрипку й замислилася. Точно, Артур! Новорічна вечірка сьогодні ввечері. Та, на яку цього разу вона не піде.

Сеня обережно поклала інструмент у футляр і рішуче попрямувала до шафи. Спершу їй потрібно було дещо підготувати. Вона відчинила дверцята й витягла з найвіддаленішого кутка великий чорний рюкзак. Котофій, тихо муркнувши, зістрибнув зі столу і, підбігши до Євсенії, з цікавістю встав на задні лапи, обнюхуючи незнайому річ.

Глянувши на зацікавленого кота, дівчина впевнено кивнула, ніби підтверджуючи власне рішення, і пробіглася очима по полицях. Погляд зачепився за вішак із синьою сукнею, що висіла окремо — випрасувана й підготовлена. Сеня задумливо провела пальцями по шовковій тканині кольору індиго. 

Направду, ця сукня їй зовсім не подобалася. Навіть здавалося, що вона їй не пасує. Навіть Ді, побачивши її вперше, скривилась і прямо запитала, чи вона впевнена, що хоче одягнути її. Бо насичений синій колір виглядав доволі дивно у поєднанні із Сеніними світло-зеленими очима. Але сукня сподобалася Артуру, і він переконав дівчину обрати саме її. 

Сеня роздратовано відсунула вішак і витягла з дальньої полиці теплий пухнастий светр білого кольору, такі ж шкарпетки і шапку, темно-сині джинси, чорну водолазку, теплі лосини, піжаму та білизну. Наостанок Сеня взяла свій “тревел-набір” — прозору косметичку з мініатюрами засобів для догляду, який у педантичної Євсенії завжди був напоготові, і з самої глибини шафи вона дістала теплі шкіряні черевики на вовні спортивного фасону — подарунок Ді. Сеня вдягала їх лише раз. Адже це не був "її стиль”. Раніше не був…

Витягнувши з рюкзака Котофія, який вирішив обстежити середину невідомого об’єкта, Євсенія спакувала речі й застебнула блискавку. Вхопивши телефон, вона зиркнула на екран. Чудово, у неї ще достатньо часу зібратися на виступ.

Вона впевнено попрямувала до ванної, на ходу набираючи номер Діани.

— Так, Сенько, кажи бігом! Ти ж пам'ятаєш, наша "найпрекрасніша" кафедра саме на сьогодні поставила екзамен? У тебе щось термінове? Бо я вже коло аудиторії, — почувся напружений шепіт Діани в трубці. 

Сеня легенько ляснула себе по чолі. Точно! Діана ж вчилася на четвертому курсі журналістики, і сьогодні складала екзамен із практики мовлення — один із тих предметів, які вона, на відміну від більшості інших, справді любила. Ді мріяла працювати на радіо і ставилася до всього, що було пов’язане з голосом, дикцією та ефіром, із майже фанатичною серйозністю. 

— Ді, вибач, я зовсім забула про твій іспит! — Сеня затиснула телефон між вухом та плечем, вмиваючи обличчя прохолодною водою. 

— Я недовго. Це справді важливо. З новорічною вечіркою в ресторані батька Мар'яни нічого не вийде. Ми з тобою туди не підемо.

Сеня швидко випалила це на одному диханні й нарешті видихнула. На тому кінці слухавки зависла тиша на кілька секунд. 

— Е-е… тобто як — не підемо? — Розгублено перепитала Ді. — Сенько, ти ж марила цим вечором… А як же твій коханий Артур? І виступ того скрипаля-віртуоза? Ти ж так хотіла почути його наживо…