V. Розділ

Мить, коли ми намагаємося вхопити минуле, схожа на спалах, що освітлює безодню втраченого часу.

Марсель Пруст, "У пошуках утраченого часу".

───⏳─── 

Пан Йонас уважно спостерігав за Сенею. Дівчина трохи розсіяно під’їхала до стільниці й почала перевертати розкидані Котофієм горнятка, що якимось дивом вціліли в цьому переполосі.

— Сьогодні вранці мені здалося, Євсеніє, що вам припав до вподоби мій годинник. — Раптом промовив чоловік. 

Сеня нахмурилася. Ще вчора вона б знітилася, перепросила чи промовчала. Але не після всього, що дізналася за останні години. Зрада Артура та Мар’яни, прихована жертва Стаса, підслухана розмова мами з бабусею про безуспішність її реабілітації… Усе це зрештою переповнило чашу. Вона раптом вирішила: досить! Досить думати про чужі почуття, ігноруючи власні.

Сеня набрала в легені повітря і сказала те, на що ще вчора нізащо б не наважилася:

— Знаєте, пане Йонасе, я б не сказала, що він мені до вподоби. Навпаки, мені здається дивним у час, коли годинник є в кожного у смартфоні, нехтувати технологічним прогресом і триматися за предмети, які вже відходять у небуття.

Сеня сумно усміхнулася. Їй здалося, ніби всередині зірвало внутрішній замок, який роками закривав її справжні думки навіть від неї самої.

— А щодо вашої цитати про час… Це цікаве твердження, та від реальності не втекти. Час не повернути, події минулого не змінити. Ми можемо лише вчитися на них і намагатися не повторювати помилок у майбутньому, обираючи правильний шлях. 

Вона простягнула руку до кухонної серветки на краю стільниці, намагаючись витерти сліди молочного потопу. Проте білі струмки вже впевнено стікали на плитку, утворюючи калюжу.

Чоловік уважно слухав Сеню. Якщо спершу дівчина думала, що її дивакуватого сусіда може розсердити така відповідь, то пан Йонас, навпаки, виглядав задоволеним — наче почув саме те, на що й розраховував.

— Хм...технологічний прогрес — це чудово. — Промовив він, добродушно усміхаючись і неспішно поправляючи манжет білої сорочки. — Та без цокання годинника люди втрачають лік і цінність часу. Як ви зауважили, час — це вчитель. Та іноді навіть ті, хто отримав його науку, не змогли б засвоїти її, навіть поверни він їх назад. Але… — Пан Йонас загадково глянув на дівчину. — Завжди бувають винятки, чи не так?

Він зробив паузу, даючи словам осісти.

— А щодо шляху… Не завжди той шлях, який обираєш, є правильним. Часто ми робимо вибір на користь того, що не викликає у нас страху. Те, що здається звичним. І з часом.. О прикрість! — Виявляється, що ми йшли не туди. Найкращий шлях на момент вибору завжди здається страшним, бо попереду невідомість, а не ідеальна картинка, яку ми собі вималювали. Тому, Євсеніє, скажу вам правду: завжди страшно йти туди, куди нам справді потрібно. Якщо людині ні краплі не страшно — вона йде не туди. Це означає, що ми просто робимо вибір, який уже робили раніше. Йдемо туди, де вже були. А якщо ми вже там були — навіщо йти цим шляхом знов?

Пан Йонас замовк. Його усмішка зникла, в очах з’явилася пильність і глибинна задумливість. Сеня ошелешено завмерла з серветкою в руках. Слова сусіда пройшли крізь неї, мов електричний струм — настільки правдивими й філософськими вони були.

— Та в дечому ви таки маєте рацію: час змінює думки. Як змінив ваші. Правда? — Чоловік повільно підвівся і підійшов ближче. — Знаєте, а у мене є для вас подарунок.

Швидше, ніж Сеня встигла вийти з дивного заціпеніння, він витягнув із кишені піджака невеличкий срібний годинник на ланцюжку. Це був не той, що вона бачила в сусіда вранці. Його трохи потемнілу від часу кришку вкривало дивовижне різьблення: листя плюща, що наче вилося по металу, закарбоване у вічність тонкими лініями.

Пан Йонас нахилився і вклав годинник у руку Сені. Її шкіри торкнувся прохолодний метал.

— Д-дякую… Та не варто. Мабуть, він антикварний, я не можу його прийняти, — розгублено пробурмотіла вона.

— Прийміть це як знак доброго сусідства. Знаєте, цокання годинника допомагає відновити внутрішню гармонію та впорядкувати думки. Це я як годинникар говорю, — спокійно відповів він і повернувся до свого стільця.

Сеня зачаровано розглядала подарунок. Вона натиснула на виїмку в корпусі, і кришка відскочила. Старовинний циферблат у золотавій оправі мав римські цифри та дві тонкі фігурні стрілки, які стояли на місці. Сеня піднесла годинник до вуха, очікуючи почути звук роботи механізму. Може, стрілки просто несправні? Та очікуваного звуку не було. Дівчина покрутила годинник у руках — коліщатка для заведення теж не виявилося.

— Але ж… він стоїть, — Розгублено промовила вона.

Пан Йонас усміхнувся: 

— Він піде, Євсеніє. Але, тоді, коли настане потрібна мить. Цей годинник допоможе змінити долю. Не втратьте його та не показуйте нікому, поки час не прийде. І не піддавайтеся страху йти іншим шляхом.

Від його тону по Сененій спині пробігли моторошні мурахи. Та відреагувати вона не встигла — на порозі з’явилися переодягнені бабуся та мама. Остання несла в новому пакеті відвойовану у Котофія форель.

Сама не розуміючи навіщо, Сеня швидко сховала годинник у кишеню світшота. Їй чомусь справді не хотілося, щоб вони побачили цей химерний дарунок. Вона помітила, як пан Йонас, простеживши за її рухом, задоволено всміхнувся.

​— Ну що, зараз швиденько усунемо наслідки молочного потопу і нарешті вип’ємо чаю! — Бадьоро вигукнула Стефанія Василівна, поправляючи зачіску.

​Тим часом Сеніна мама, заховала в холодильник рибину разом із рештою її "співродичів", що так і лишалися на стільниці. І витягши з кута швабру, мовчки взялася прибирати наслідки стрибка Котофія, поки бабуся продовжувала розважати гостя.

​— Пане Йонасе, вибачте за цей гармидер, — іронічно додала Стефанія Василівна, люб’язно всміхаючись сусідові. — Аристократичне виховання Котофія іноді дає збій перед лицем свіжої риби.