IV. Розділ

— Якби ти знала Час так само добре, як я, — сказав Капелюшник, — ти б не говорила про нього так. Він — це Він.

Льюїс Керролл, "Аліса в Країні Чудес".

───⏳─── 

Євсенія бездумно дивилася в одну точку на стіні. Вона не плакала — сліз не залишилося. Дівчина думала про те, як мало знає людей довкола, а ще менше — розуміє саму себе. 

Діана пішла кілька хвилин тому. Сеня ледь вмовила її, запевняючи, що все гаразд, що їй просто потрібно побути наодинці й усе обміркувати. Вона пообіцяла подрузі чекати її завтра, як і домовлялися. І ще — що мовчатиме. Не розповість Стасу про те, що тепер знає. 

Ді вагалася, кусала губи, зазирала їй в очі, але врешті-решт здалася і пішла. 

Коли двері за подругою зачинилися, Сеня попросила маму допомогти їй пересісти у візок, а потім — залишити її одну. Мати виконала прохання, хоча кожен її рух видавав болісне небажання йти. Вже на порозі вона зупинилася, зітхнула і, уважно поглянувши на доньку, тихо промовила:

— Сеню, ти несправедлива до Стаса. Він боєць, тому такий рішучий і суворий. Його так виховував батько. Як і Володимир, Стас може здаватися жорстким, але на нього можна покластися.

Мати на мить замовкла, підбираючи слова. 

— Твоя бабуся завжди упереджено ставиться до тих, чиї цінності та світогляд відрізняються від її власних. А я завжди раділа, що в тебе є такі друзі, як Діана та Стас. Знаєш, він приходив до тебе в лікарню щодня. Але так жодного разу й не зайшов, коли ти була притомна. Діана права: він не хотів, щоб ти почувалася зобов'язаною йому життям. Тому цінуй, доню, тих, хто залишається поруч у найтемніші часи, а не тих, хто поряд, коли ти на вершині.

Мати ще раз зітхнула і пішла на кухню, залишивши двері в кімнату відчиненими — наче це могло захистити доньку від її власних думок. 

Сеня розуміла, до чого хилить мама. Вона натякала на Артура. На відміну від бабусі, мамі він ніколи особливо не подобався.

А що до Стаса… Сеня й сама не знала, чому завжди трималася з ним холодно й відсторонено. Він дбав про неї так само, як і про свою сестру, але робив це у своїй манері: з жорсткими вказівками, дратуючими правилами і гострими жартами. Вона часто злилася на нього. А все ж — саме він прийшов на допомогу. 

Артур спочатку був поруч. Так, він разом із професором що почув шум знайшов Сеню й викликав швидку, поїхав до лікарні. 

Але коли їй робили першу, найскладнішу операцію на хребті — він не зміг бути з нею. Бо не зміг пропустити репетицію. Його відібрали для того самого турне, куди Сеня мала їхати першою скрипкою. І Артур поїхав.

Дівчина важко видихнула. Що ж, вона має  бути вдячною Стасу. Можливо, навіть стати з ним друзями. Хоча він і сказав, що не хоче цього. Та після всього, що вона йому наговорила, це й не дивно. 

От тільки сил у собі вона не відчувала. Просвіту не було. Як і покращення її стану — теж. Учора ввечері, коли мати думала, що донька вже спить, Євсенія чула її розмову з бабусею. Лікарські прогнози були невтішні. Мама говорила тихо, але кожне слово різало слух. Та Сеня й сама все це розуміла. Вона відчувала: змін немає.

Раптом у передпокої грюкнули вхідні двері, вириваючи дівчину з її похмурих роздумів.

— Зоряно, Євсеніє, я повернулася! У нас гості! — Пролунав із коридору голос бабусі в притаманному їй владному тоні. 

Бабуся завжди зверталася до всіх лише повним ім’ям. 

"Що це ще за скорочення — Руся, Люся? Наче до хатніх улюбленців!" — Любила іронізувати Стефанія Василівна. 

Сеня тяжко зітхнула, почувши бабусин голос. Які ще гості? Їй було некомфортно в своєму теперішньому стані, і сторонні люди в домі з’являлися рідко. 

— Чай будемо пити! Зоряно, завари! — Скомандувала бабуся. 

— Євсеніє! Ти де там? Іди привітайся!

Сеня роздратовано закотила очі. 

У них що, сьогодні день чаювання? Дівчині просто хотілося тиші. Щоб її нарешті залишили в спокої. 

Вона мовчки підкотила візок до дверей своєї кімнати, простягаючи руку до ручки. Сеня мала намір зачинитися, байдуже, що бабуся буде невдоволена. Їй набридло бути "хорошою дівчинкою".

Та з коридору знову почувся голос Стефанії Василівни — цього разу зовсім інший. М’який. Солодкаво-люб’язний. 

— Проходьте, пане Йонасе. Зараз заваримо чаю за моїм особливим рецептом. Ви такого ще не куштували, я вам гарантую.

Сеня моргнула. І завмерла біля дверей, уже торкаючись пальцями ручки.

Пан Йонас? Бабуся прийшла з цим дивакуватим сусідом? Попри те, що сама Стефанія Василівна не раз набивалася чоловікові у компаньйонки — бо той ідеально вписувався в її стандарти "достойної особи"— сам пан Йонас ні з ким особливо тісно не спілкувався й в гості по сусідах не ходив. 

Він завжди залишався стримано-ввічливим, холодним і загадковим. Сеня ж із ним лише віталася — так, як того вимагали правила етикету та звичайне сусідство. 

Тому вона й сама не знала, що саме нею керувало: чи то бажання відволіктися від напруги й гіркоти, якими був наповнений її сьогоднішній ранок, чи то дивна цікавість, яку викликав цей таємничий чоловік. Сеня лише на мить завагалася, а потім різко крутнула колеса візка, скеровуючи його в бік кухні.

Євсенія зупинилася на порозі кухні, де вже господарювала бабуся. Стефанія Василівна у свої шістдесят вісім була втіленням тієї старої інтелігенції, яка не визнає халатів чи розтоптаних капців. 

Навіть зараз на ній була бездоганно випрасувана блуза з брошкою-камеєю біля горла, а каштанове волосся лежало у високій зачісці — волосинка до волосинки. "Сивина, звісно, діло благородне, але я насамперед жінка", — говорила вона. Професорка мистецтвознавства до кінчиків нігтів, Стефанія Василівна була владною, гострою на язик і звиклою до того, що її слухають затамувавши подих.