III. Розділ

Справжня мужність — це робити, що треба, навіть коли ніхто не бачить.

Клайв Стейплз Льюїс

───⏳─── 

У кімнаті пролунав дзвінкий голос Мар’янки: 

— Сеню, привіт! З наступаючим тебе! Ти не повіриш, де я! 

На екрані мобільного з’явилася радісна Мар’яна. Її незмінне каре було ідеально затоноване й укладене, світло карі очі сяяли від захвату. 

— Привіт, Мар’янко. І тебе з наступаючим, — намагаючись усміхнутися у відповідь, сказала Сеня, стримавши зітхання, яке мало не зірвалося, коли вона помітила, як Ді зневажливо закотила очі. 

— Ти десь за кордоном? У готелі? — Невпевнено запитала Євсенія, ковзаючи поглядом по обстановці за спиною Мар’яни.

— Я зараз у Відні, — камера хитнулася, показуючи вікно, за яким мерехтіло вечірнє місто. — Мене і ще інших студентів відібрали для обмінного концерту. 

— Круто, — відповіла Сеня. 

— Знаєш, — Мар’яна всміхнулась, — тут, навіть… якось інакше дихається. 

Сеня теж усміхнулась. Навіть трохи ширше, ніж планувала. Вона навчилась, коли боляче — робити вигляд, що все гаразд. 

Відень означав магістратуру. Сцену. Камерні зали зі старим деревом і тишею, що слухає. 

Євсенія ледь дотягнула бакалаврат. Дистанційно. Заочно. Між лікарнями й нескінченними реабілітаціями після того, що сталася наприкінці січня. Для скрипальки в інвалідному візку двері в магістратуру були зачинені. 

Разом із ними — й шлях на велику сцену. Тим часом Мар’яна й Артур вступили. Молоді, талановиті, ще студенти — саме ті, кого помічали на таких виступах. Саме з таких виступів починалися кар’єра.

— Це чудово, — сказала Сеня. — Я рада за тебе. 

І вона справді була рада. Просто ця радість боліла. 

— А ти як? — З м’яким, майже дитячим співчуттям запитала Мар’яна. — Як реабілітація? Ти ж знаєш… ми ще зіграємо разом. Обов’язково. 

Сеня кивнула. 

— Все нормально, — нейтрально відповіла вона. — Потроху. 

З боку ліжка тихо фиркнула Діана: 

— Наче, для галочки питає. 

Мар’яна цього, звісно, не почула. Але Сеня — почула. Вона кинула на подругу швидкий погляд, благаючи не починати сварку. У цю мить за спиною Мар’яни рипнули двері. У кадрі з’явився чоловічий силует у білому готельному халаті. 

— З ким говориш? — Хлопець нахилився ближче, ніжно обіймаючи Мар’яну за плечі. 

Серце Сені пропустило удар, а потім ніби розлетілося на друзки. Це був Артур. 

Мар’яна на мить ніби розгубилась, а тоді відсторонилася від його обіймів. Її усмішка згасла. 

— Це… Сеня, — швидко сказала вона. 

— Сень, послухай… це не те, що ти подумала, — поспіхом промовив він. 

Дівчина дивилася на нього, відчуваючи, як до горла підступають сльози, але не дозволяла їм вирватися. Яка ж банальна, затерта до дір фраза. 

— Та невже? — Її голос був тихий, майже рівний. 

— А що я подумала? Що ти просто зайшов до Мар’яни в номер… прийняти душ, бо у твоєму закінчилося мило? — Прикриваючи біль сарказмом, запитала Сеня.

Серце стискалося. Бо по суті вони з Артуром не розійшлися. "Просто стало складніше", — так він казав. Концерти, навчання, постійна зайнятість. Дзвонив він досить рідко. Приїжджав ще рідше. Артур одразу попередив, що цьогоріч зустріти Новий рік разом не вдасться — він буде на концерті. Вигідне запрошення. От тільки ні Артур, ні Мар’яна й словом не обмовилися, що їдуть разом.

Діана часто говорила, що думає,  він просто підтримує цю ілюзію стосунків лише через батька Сені — відомого диригента сподіваючись, що знайомство з тим допоможе його майбутній кар'єрі. Тато Євсенії хоч і жив в першу чергу кар’єрою, але гроші на лікування доньки надсилав регулярно. Фінансово — він був. А морально й фізично — десь за тисячі кілометрів. ​ 

Але Сеня до останнього вірила в краще. Адже Артур був першим, кого вона пустила не лише у своє серце, а й у ліжко — вчинок, який точно не схвалила б її консервативна бабуся. Це сталося рік тому, саме в новорічну ніч. Тоді все відбулося зовсім не так, як вона малювала у своїх дівочих мріях: без напруги та кінематографічної пристрасті.

"Життя — це не любовний роман, у реальності все значно прозаїчніше", — заспокоювала вона себе тоді, щиро вірячи, що головне між ними справжні почуття. Принаймні тоді вона була впевнена: Артур теж мав до неї почуття. А тепер він стояв у готельному халаті в номері її подруги. 

— Як довго це у вас? — Запитала Євсенія, дивлячись прямо на Артура. 

— Сень, давай поговоримо пізніше… Я все поясню, — почав він. 

Мар’яна мовчала, опустивши очі. 

— Нема про що говорити, — відрізала Сеня. — Успіху вам на концерті. 

Вона побачила, як Діана з лютим виразом обличчя підхоплюється з місця, готова вихопити телефон і сказати все, що думає. 

Євсенія різким рухом завершила дзвінок і повністю вимкнула смартфон.

— Чому ти не дала мені поговорити з ними? — Гнівно гукнула Ді, майже підлітаючи до Сені. 

— А навіщо, Діано? — Байдуже відповіла Сеня, глянувши на подругу порожнім поглядом. — І так усе зрозуміло. Нічого вже не змінити. Що сталося — те сталося. Я не можу їх засуджувати. І бути для них баластом теж не хочу…

— Що зрозуміло?! — Різко перебила її Ді. — Ти взагалі себе чуєш, Сень?! Та кобила навмисно це зробила! Хіба не ясно? Чи вона, бляха, не знала, що цей козляра в неї в душі плескається? Чому вона саме зараз тобі подзвонила?!

Сеня лише нахмурилась і промовчала. Звісно, Мар’яна знала. Але Євсенія не мала сил це обговорювати. Зараз їй хотілося лише одного — тиші. Такої глибокої, щоб не чути ні власного серця, ні звинувачень подруги. 

— І взагалі! Ти впевнена, що це почалося саме зараз? — Не вгамовувалася Діана, міряючи кімнату кроками. — Може, вони вже давно за твоєю спиною нюхаються?

Вона різко зупинилася перед Сенею й знизила голос майже до шепоту:

— А якщо все, що з тобою сталося, — не випадковість? Ти ж сама казала, що тобі здалося, ніби ти відчула поштовх тоді, у консерваторії…