I. Розділ

Досвід — це не те, що з нами стається, а те, що ми робимо з тим, що з нами сталося.

Олдос Хакслі

───⏳─── 

Майже рік по тому

Телефон на тумбі настирливо задзеленчав. Євсенія, яка не спала вже понад годину, роздратовано схопила його і вимкнула при першому ж звуці. Вона не дала пристрою закінчити коротку ранкову мелодію, що залишалася незмінною вже дуже довго.

Дівчина давно не вставала по будильнику, та все ж не наважувалася видалити це нагадування зі свого теперішнього життя. Колись це дзеленчання означало початок нового насиченого дня, а тепер — було лише механічною звичкою, примарою минулого.

Євсенія зітхнула і, відгорнувши легку фіранку, зазирнула у вікно. За склом повільно падав сніг. Пухнасті сніжинки крутилися в химерних танках і опускалися на підвіконня, бруківку та плечі перехожих, які поспішали у справах. Сьогодні тридцять перше грудня. Цієї ночі почнеться новий рік. Для когось — черговий рік сподівань, мрій та очікувань. Та не для неї...

Для неї це буде лише наступне коло болю й усвідомлення власної безпорадності. Вона з гіркотою думала про свою дурість, про невміння боротися за власні рішення та робити вибір, слухаючи насамперед себе.

Саме в цей день рік тому, разом із наближенням Нового року, все почало йти шкереберть. Євсенія болісно заплющила очі. Через власне ж рішення вона ледь не втратила справжню подругу — ту саму, яка, попри образу, виявилася чи не єдиною, хто підтримав її в найтемніший для Сені час після трагедії.

Але найбільшою її втратою стала мрія. Дівчина зі смутком глянула на фото в рамці, що стояло поряд на тумбі. На знімку вона — сяюча, в елегантній сукні зі скрипкою в руках. Того вечора вона грала головну партію в "Зимі" Вівальді. Це був звітний концерт студентів. Кожна нота цього твору тоді здавалася їй викликом самій долі. Тепер же її скрипка була лише німим спогадом, замкненим у футлярі. 

Після Сеніного падіння зі сходів вона отримала травму хребта, яка паралізувала їй ноги. Саме так це пояснили лікарі. Однак наслідки виявилися значно ширшими. Постраждав і опорно-руховий апарат: у руках з’явилося тремтіння, пальці втратили точність і слухняність. Ноти, які колись вона могла зіграти з легкістю та задоволенням, тепер більше їй не підкорялися. Та й що це за музикантка в інвалідному візку? 

Травма перекреслила все. Останній рік був наповнений нескінченною вервечкою лікарень, реабілітаційних центрів та консультацій у "світил" медицини, до яких її вперто тягали мати з бабусею. Те падіння могло б мати не такі страшні наслідки — хоча б звичайний перелом ноги. Але чомусь їй дістався найгірший із можливих варіантів. 

Євсенія глибоко вдихнула, придушуючи непрохані сльози, і перевела погляд на засніжену вуличку за вікном. З під’їзду саме вийшов їхній сусід з останнього поверху, що жив під самим дахом — пан Йонас. 

Чоловік зупинився на мить, вдихнув морозне повітря й неспішно поправив елегантний темний капелюх. Він виглядав людиною з іншої епохи, яка нікуди не поспішає. Діставши з кишені пальта невеликий позолочений годинник на ланцюжку, сусід уважно глянув на циферблат.

Очі Євсенії мимоволі зупинилися на чоловікові, який разюче відрізнявся від усіх інших мешканців будинку. Пан Йонес оселився тут трохи більше року тому. Він був німцем за походженням і годинниковим майстром. Її бабуся, яка можна сказати, товаришувала з ним, постійно повторювала, що він надзвичайно розумний, шляхетний і вихований чоловік — справжній аристократ, яких тепер рідко зустрінеш. 

А от Сені він здавався диваком. Ремонтувати механічні годинники у двадцять першому сторіччі? В епоху смартфонів, інтернету та космічних технологій? Кому потрібні пружинки та шестерні, коли час у кожного в кишені, виміряний цифровою точністю? Хіба ж це не дивацтво — присвятити життя тому, що повільно, але невблаганно відходить у минуле?

Раптом пан Йонас, наче відчувши на собі її погляд, повернувся і, піднявши голову, глянув чітко на Євсенію. Чоловік якось загадково усміхнувся — принаймні так здалося дівчині — і, припіднявши свого капелюха, ледь помітно кивнув, вітаючись.

Сеня кліпнула і, розгублено кивнувши у відповідь, поспішила відкотити своє крісло від вікна. Що за безглузда ситуація! Їй стало ніяково від того, що цей дивакуватий сусід спіймав її на такому бездумному розгляданні його персони. Що він міг подумати?

Та порозмислити над цим вона не встигла — за мить у двері пролунав дзвінок.

— О, добрий день! — Почувся з передпокою голос її мами. 

— Вітаю, тітко Зоряно! А Сеня вже не спить? — пролунав веселий вигук Сеніної подруги Діанки. 

— Та ні, звісно, Діаночко. Вона буде рада, що ти прийшла, — озвалася Сеніна мама. 

— А то! — Відказала Ді — так дівчину називали лише найближчі друзі. 

— А де Стефанія Василівна? — Вже з пересторогою запитала подруга, очевидно, роззуваючись в коридорі.

— О, вона вже з самого ранку побігла на закупи. Готується до приготування свого фірмового новорічного пирога. Таку важливу місію вона нікому не довірить, — з усмішкою пояснила жінка.

Євсенія зітхнула. Ну так! Її бабуся кожного року напередодні свята вирушала на ринок. Сеніна бабуся — строга жінка старої закалки, яка категорично не визнавала супермаркети. 

Вона казала, що в тих новомодних магазинах усе видається несправжнім: "Все лискуче, запаковане, розфасоване, наче пластикове! От ринок — це інша справа. Там продукти пахнуть по-справжньому. І головне — якість!" — Любила повчати Стефанія Василівна з інтонацією знавця.

Євсенія нахмурилась. У дитинстві аромат імбиру, меду та кориці викликав у неї відчуття передноворічної казки. Але тепер... 

Тепер один і той самий пиріг, той самий салат і навіть те саме шампанське "Артемівське", викликали лише смиренне роздратування. Проте ні Сеня, ні її мама ніколи з бабусею не сперечалися. Стефанія Василівна була з тих жінок, які, як кажуть, могли загнати під плінтус самим лише поглядом.