ПРОЛОГ

​

​— Як довго триває вічність? — запитала Аліса.

— Іноді лише одну секунду, — відповів Білий Кролик.

​Льюїс Керролл, "Аліса в Країні Чудес".

───⏳─── 

Євсенія радісно вибігла в коридор консерваторії. Тут панували напівтінь і тиша, яку порушувало лише віддалене відлуння її власних кроків. В коридорі горіла лише одна тьмяна лампа — чи то сторож вирішив зекономити, чи то він так поспішав спровадити всіх додому, що почав гасити світло, не зважаючи на професорів і студентів, які затрималися на репетиціях допізна.

Сеня зупинилася біля широких мармурових сходів. Вона поправила футляр зі скрипкою на плечі й озирнулася довкола, шукаючи поглядом свою подругу Мар’янку, хлопця Артура та однокурсницю Емму, якій було з ними по дорозі. Керівник їхнього оркестру Фелікс Аскольдович та професор Юрій Михайлович попросили Сеню затриматися на кілька хвилин, і друзі пообіцяли почекати її.

Виявилося, професори затрималидівчину недарма. Новина, яку вони повідомили, змусила серце Сені радісно підстрибнути. Юрій Михайлович говорив спокійно, але його тон був сповнений гордості. Він підтримував дівчину з того самого моменту, як почав викладати у їхній групі. 

У Євсенії були чудові стосунки з наставником: він завжди казав, що вона має талант і неймовірне чуття музики. А зараз кожне його слово відбивалося у грудях радісним тремтінням. Камерний оркестр консерваторії... Березневий тур Європою... Хоча остаточне затвердження решти складу ще тривало, її ім’я вже було серед обраних. 

Вона — перша скрипка у європейському турне! Це було навіть більше, ніж вона наважувалася мріяти на четвертому курсі, адже серед претендентів було чимало талановитих студентів. Вона слухала, киваючи і не вірячи власним вухам.

Хотілося одночасно сміятися, плакати й негайно розповісти про все Артуру. Тремтячими від щастя пальцями Сеня витягла телефон і набрала його. Артур відповів майже одразу, хоча голос у слухавці звучав приглушено через шум вітру. 

— Я вирішив підігнати машину ближче до входу, — сказав він. — Удень тут було не проштовхнутися. Спускайся на вулицю, ми чекаємо на тебе біля центрального входу.

— Добре! — Щасливо усміхнулася Сеня. — Я вже біжу.

Вона сховала телефон у кишеню куртки й зробила крок вперед. Дівчина стояла на самому краї широких мармурових сходів, що стрімко збігали вниз. 

Наступної миті світ навколо неї здригнувся. Їй здалося, ніби вона відчула різкий, сильний поштовх у футляр зі скрипкою, що висів за спиною. 

Від несподіванки Євсенія миттєво втратила рівновагу. Повітря вилетіло з легень, вона не встигла навіть скрикнути. Останнє, що вона запам’ятала перед тим, як темрява поглинула її разом із нестерпним болем — це звук власної скрипки, що з глухим гуркотом ударилася об мармур десь поруч із нею.