ПРОЛОГ

​

​— Як довго триває вічність? — запитала Аліса.

— Іноді лише одну секунду, — відповів Білий Кролик

.

​Льюїс Керролл, "Аліса в Країні Чудес".

───⏳─── 

Євсенія радісно вибігла в коридор консерваторії. Тут панували напівтінь і тиша, яку порушувало лише віддалене відлуння її власних кроків. В коридорі горіла лише одна тьмяна лампа — чи то сторож вирішив зекономити, чи то він так поспішав спровадити всіх додому, що почав гасити світло, не зважаючи на професорів і студентів, які затрималися на репетиціях допізна.

Сеня зупинилася біля широких мармурових сходів. Вона поправила футляр зі скрипкою на плечі й озирнулася довкола, шукаючи поглядом свою подругу Мар’янку, хлопця Артура та однокурсницю Емму, якій було з ними по дорозі. Професор попросив Сеню затриматися на кілька хвилин, і вони пообіцяли почекати її.

Виявилося, Юрій Михайлович затримав дівчину недарма. Новина, яку він повідомив, змусила серце Сені радісно підстрибнути. Професор говорив спокійно, але його тон був сповнений гордості. Він підтримував дівчину з того самого моменту, як почав викладати у їхній групі. 

У Євсенії були чудові стосунки з наставником: він завжди казав, що вона має талант і неймовірне чуття музики. А зараз кожне його слово відбивалося у грудях радісним тремтінням. Камерний оркестр консерваторії... Березневий тур Європою... Хоча остаточне затвердження решти складу ще тривало, її ім’я вже було серед обраних. 

Вона — перша скрипка у європейському турне! Це було навіть більше, ніж вона наважувалася мріяти на четвертому курсі, адже серед претендентів було чимало талановитих студентів. Вона слухала, киваючи і не вірячи власним вухам.

Хотілося одночасно сміятися, плакати й негайно розповісти про все Артуру. Тремтячими від щастя пальцями Сеня витягла телефон і набрала його. Артур відповів майже одразу, хоча голос у слухавці звучав приглушено через шум вітру. 

— Я вирішив підігнати машину ближче до входу, — сказав він. — Удень тут було не проштовхнутися. Спускайся на вулицю, ми чекаємо на тебе біля центрального входу.

— Добре! — Щасливо усміхнулася Сеня. — Я вже біжу.

Вона сховала телефон у кишеню куртки й зробила крок вперед. Дівчина стояла на самому краї широких мармурових сходів, що стрімко збігали вниз. 

Наступної миті світ навколо неї здригнувся. Їй здалося, ніби вона відчула різкий, сильний поштовх у футляр зі скрипкою, що висів за спиною. 

Від несподіванки Євсенія миттєво втратила рівновагу. Повітря вилетіло з легень, вона не встигла навіть скрикнути. Останнє, що вона запам’ятала перед тим, як темрява поглинула її разом із нестерпним болем — це звук власної скрипки, що з глухим гуркотом ударилася об мармур десь поруч із нею.