Марта
Я стояла на якомусь старому мосту, а навколо був суцільний туман, немов над морем. І хоч я ніколи не бачила такого місця, воно здавалося мені знайомим. Дуже знайомим.
Я бачила себе вагітною, однак одягненою в білу сукню аж до п'ят. В мене немає такої. Босі ноги мерзли, але де моє взуття я не знала і це мене зовсім не цікавило. Я вглядалася в постать, що йшла до мене. І чим ближче вона була, тим чіткіше я її бачила... Це був чоловік... Мій чоловік. Алекс.
Я мала б зрадіти, але на серці стало так неспокійно. Він підійшов досить близько, але не торкався мене. Я простягнула руку, однак він не взяв її.
— Не треба, — промовив тихо, однак його голос розбився на дзвінке багатоголосся.
— Що відбувається? — спитала я, а він всміхнувся.
— Все буде добре.
— Алексе, де ми? — роззирнувшись, і знову не побачивши нічого, крім туману, почала хвилюватися. Було враження, що це не туман зовсім, а сірі хмари. Він теж оглянувся навколо і знизав плечима:
— Між світами, Марто, — була відповідь.
— Що? Я померла?
— Ні... Я лише хотів тобі сказати...
— Що сказати? — було так дивно. Я дивилася на нього, але наче бачила крізь його постать.
— Пробач мені.
— За що? — вигукнула я, помічаючи, що він стає зовсім прозорим. — Стривай, поясни мені!
Він всміхнувся і глянув на мій живіт зовсім лагідно.
— Бережи її. Вона такою красунею буде. Золотоволоса добра дівчинка, як ти...
— А ти ж куди? Стій, не зникай! Не залишай мене одну! — він майже зовсім розтопився, а мені було так страшно. Здавалося, я залишилася одна на цьому світі.
— Ти ніколи не будеш самотньою... Тобі час, — пролунав лише голос, єдине, що залишилося від Алекса. І я хотіла зовсім впасти в паніку, однак цієї ж миті я враз опинилася в нашому будинку. Це сталося так раптово, що я навіть злякалася. Вкотре.
— Марто! — пролунав, здається, той самий голос. Я різко озирнулася й побачила свого чоловіка. Він стояв в спальні біля каміна і ніжно мені всміхався.
— О, Алексе! — полегшено видихнула я і кинулася до коханого в обійми, щоб поділитися з ним своєю радістю і добряче насварити за те, що так злякав, коли зник в тому тумані, але мій погляд чомусь метнувся на вікно. Там, мов у дзеркалі, відбивалася тінь жінки. Вона була схожою на мисливицю, тримала в руках ніж і злобно дивилася на нас. Шокована цим, я голосно завищала.
І враз...
— Вона приходить до тями... — враз долинули до мене слова, а в очі било сонячне світло. Переді мною стояли незнайомі люди в білих халатах і масках на обличчю, над ними світили великі ліхтарі, наче прожектори. Спершу все здалося продовженням сну, але свідомість стала чіткішою. Я усвідомила, що то був кошмар, а це реальність, в якій я в лікарні.
— Що сталося? — прошепотіла я, ледь сама почувши себе. Голос був таким кволим і слабким.
— У вас почалася кровотеча, — зітхнувши, повідомила мені, як я зрозуміла, медсестра.
— Моя дитина? — страх пробив грудну клітку, впинаючись ножем в серце.
— Не хвилюйтеся. Нам вдалося її зберегти, — заспокоїла дівчина.
— О, хвала небесам! — полегшено видихнула я.
— Але ризик все ще не минув, тому ви залишатиметеся під нашим наглядом. Гадаю, до пологів вам варто лежати в лікарні на збереженні... — втрутився лікар.
— Я не можу... В мене робота, — пригнічено прошепотіла.
— У вас декрет! — відповів на те. — А втім, вирішуйте самі, що вам важливіше.
— Дитина понад усе, — стурбовано мовила я і одразу поскаржилася. — Я не відчуваю свого тіла...
— Це нормально. Ви лише опритомніли, — всміхнулася дівчина. — Під дверима за вас хвилюються багато людей....
— Це все мої батьки, певно, — повідомила я, гадаючи, що вони точно всі четверо тут. А, ще й Ліза, певно, приїхала. Ах, краще б відпочивали... Згадавши про нашу останню з Алексом розмову, дійшла до висновку, що він навряд чи тут. Певно, допиває десь... А ще й сон такий поганий приснився про нього... Він наче прощався зі мною. І та жінка... хто вона?
— Четверо батьків, дві молодих дівчини і чоловік. Всі дуже засмучені. Всім зайти не можна. Покликати когось одного? — спитала вона, а я задумалася... Після цього кошмару хотілося побачити Алекса і переконатися, що все добре. Але, впевнена, мама більше схвильована. Саме її варто покликати, щоб вона побачила мене живою і заспокоїлася.
— Хай самі оберуть, кому йти. Я їм усім буду рада. — вирішила врешті. — А краще впустіть всіх по черзі.
— Коли вас переведуть в палату, тоді буде можна. А зараз лише хтось один. — заявив лікар і покинув... а якщо це не палата, то що? Реанімація? Операційна? А, байдуже...
Медсестра теж скоро вийшла, залишивши мене одну. Спогади з дивного сну знову атакували мене, тривогою окутавши душу. Що б це могло означати? Згадалося, що я вже бачила подібний сон з мостом і туманом у ніч перед аварією. І що ж це? Знову лихе попередження? Я хотіла бути при тямі, ретельно все обдумати, зважити, але ліки мали на мене занадто великий вплив. Повіки закривалися, свідомість плуталася... Здалося, я задрімала.
А прокинулася від того, що мою руку ніжно стиснули. Поволі розплющивши очі, побачила Алекса, що сидів на стільці поруч, засмучено дивлячись на мою крапельницю.
Одразу прийшло полегшення: принаймні з ним все добре.
— Як ти? — стиха спитала я. Він пильно глянув на мене і кволо всміхнувся.
— Погано, — відповів стиха, торкнувшись вустами моєї руки. — Моя дружина в лікарні... через мене.
— Ти ні в чому не винен, — заперечила я.
— Мені сказали, це сталося з тобою через нерви. Я не зберіг тебе, хвилював... Через мене ти ледь не втратила малюка. Марто, якщо можеш, пробач... — і таким нещасним він зараз був, що моє серце стискалося в грудях.
— Все в минулому. Бачиш, з нами все добре, — поклавши руку на живіт, всміхнулася я.
— Нескінченно дякую за те Всевишньому! Якби з тобою, чи дитиною щось трапилося, я не пережив би цього. Ніколи б собі не пробачив.