Глава 11. Алекс

Алекс

Той день здавався мені вічним... Думав, він ніколи не мине. Ніколи ніч не наступить, щоб темрява від нестачі сонячного світла злилася з темрявою від нестачі щастя і прощення в моєму житті.

Так, я не міг пробачити... Ні його, ні себе... Любив і ненавидів... Сумував і леліяв дорогі серцю спогади... Плекав мрії про помсту, але кого хотів покарати не знав... Зрадника, бо викрав код, принісши нам всю цю смуту? Конкурентів, що вічно труїли нам життя і врешті досягнули свого? Антоніну, бо зрадила моє гарне ставлення? Брата, бо завжди перемагав, відбирав все, що було дорогим для мене? Марту, бо не зміг розлюбити? Чи може самого себе? Бо це я дозволив усьому цьому статися...

Це я не відстояв свого кохання. Це я закрив очі, коли в мене забрали мрію. Це я допустив зраду в своєму домі. І я був за кермом того божевільного фатального дня. Я мав на нього образу, але любив... і не хотів втрачати... Але втратив... А разом з ним, самого себе.

І ось до чого я дійшов... О, Всевишній, поглянь на мене тепер! Я стою, нікчемний, п'яний, чорний від горя перед своєю могилою... Так, я не помилився... Тут лежить тіло мого брата, але написано моє ім'я. Про упокій моєї душі молився священник. Моє життя завершилося того фатального дня...

— Ну, привіт... — промовив я, торкаючись дубового хреста. Він був таким холодним, сирим... мовчазним... — Чекав на мене? Я прийшов аж тепер. Та, певно, ти все розумієш... Хіба я міг прийти сюди з усіма? Ти знаєш, Льошо, я думав, що не зможу роками прийти до тебе. Але це було б не чесно... Я прийшов без квітів. Та й тобі їх вже принесли чимало. А пам'ятаєш, ти мріяв не сходити ні в кого з вуст, думок?... Тобі це вдалося...

Я хмикнув і присів навприсядки біля могили, набравши повну жменю землі. Вже стемніло. Місяць осяював контури пам'ятників і хрестів, але страшно не було. Якщо я витримав сьогоднішню відправу, то хіба мене злякає якась тінь? Я тепер свій і серед живих, і серед мертвих.

— Щоправда, все трохи не так, як ти планував... Та й про тебе говорять, називаючи моє ім'я. Я вкрав у тебе життя, по суті... в якомусь химерному розумінні так і є... Але ти не проти, я знаю. Я всього лише намагаюся повернути втрачене. Згоден, дурна ідея. Якби ти спитав мене, як це, бути тобою, я б сказав, що ця ноша для мене занадто важка. Я не актор, я почуваюся невдахою, однак пам'ять про тебе не дає мені зупинитися. Знаю, ти завжди хотів, як краще. Однак, твої вчинки так часто мені шкодили... І ось ти вмер, мені залишивши це все. Навіщо так зі мною, скажи? За що?

Я випустив землю з руки і витер долоню до трави позаду себе, не помітивши сльози, що потекла моїм обличчям.

— Я нічого тобі не приніс... Ні квітів, ні печива. Тобі нанесли всього достатньо... Я маю лише один дарунок для тебе... — важко зітхнувши, я став на ноги і набрав повні легені повітря, перш ніж вимовити: — Своє прощення! Я пробачаю тобі... Все, чим ти розбив мені серце, ти не забрав з собою. Вже пізно тримати камінь в серці. Я проживу це життя за нас обох. Спи спокійно... брате мій...

Витерши сльозу з обличчя, я повернувся і йшов звідти настільки впевнено, наскільки мені дозволяв мій стан. Мозок працював добре, а ось ноги зовсім не йшли. Плентаючись і нарікаючи на силу тієї останньої пляшки коньяку, я все одно відчував певне полегшення. Авжеж Марта зневажатиме мене за п'янство, але без цього я б ніколи не зміг прийти на цю могилу. А якби не прийшов, так і не зміг би заспокоїтися.

Поміняти документи і видати себе за Олексія було легко. Спробуйте мене зрозуміти, я був в стані значного шоку... Щойно ми втратили контракт, а це кілька місяців посиленої праці, дізналися, що наші конкуренти — підлі брехуни, що просто нахабно викрали наш проєкт і продали його, як свій власний, я викрив страшну зраду нареченої, яка вдарила мене в саме серце, розплутав клубок зі шпигуном і їхав на суд, аби посадити негідника, після того мріючи або вмерти з горя, або поквитатися з тим, хто вже вдруге розбив мою довіру, моє серце. І враз аварія... Лишень я опам'ятався, дивлюся — Льошка весь в крові. Останні слова брата, моя обіцянка, дана йому, а потім — кінець... він помер на моїх очах. Цей шалений шок настільки спантеличив мене. Я лише на мить уявив, що буде з Мартою, коли вона дізнається, що її чоловік загинув... серце затремтіло в грудях. Вона не витримає цього. Я просто не зможу її втішити. Та й якими словами? "Це нічого, що батько твоєї доньки мертвий. Я тебе кохаю! Кинь чорну хустину, будь зі мною!"... Так? І куди вона мене пошле? Та й по-перше, вона може втратити дитину. А на такому терміні це занадто небезпечно для життя самої дівчини. По-друге, вона вже ніколи не захоче бути з кимось... Занадто вірна. Носитиме свій траур все життя. І як я зможу оберігати її, як того просив Льоша?

Я підмінив документи... Це здавалося виходом. Для батьків і сестри — однаковий біль, що б вмер я, що — брат. Але моя наречена — підла зрадниця, а дружина Олексія — вагітна добра невинна і щира жінка. Помінявшись місцями з покійним, я зможу вберегти Марту від болю. Вона ніколи не дізнається про підміну. Я стану їй найкращим чоловіком, а для малечі — найтурботливішим татом. Я все для них зроблю! Так принаймні здавалося... Саші немає заради кого і чого жити... А ось у Льоші завжди було стільки всього, чим я дорожив...

Коли я опритомнів в лікарні, ця ідея вже не здавалася такою гарною. Якою б не була благородною моя брехня, правдою вона від того не стає. Я брехатиму їй все своє життя? Я гратиму чиюсь роль? Я ж знатиму, що цілуючи мене, вона думатиме про Олексія... Це вкрай розіб'є моє серце. На жаль, у свій час він так не подумав, але я інший, я не можу вчинити з нею так...

Однак, стрілу було випущено...

"Коханий" — прошепотіла вона, ледве переступивши поріг. Я завжди мріяв почути від неї це слово до себе, але зараз воно звучало для іншого. Однак, як сказати їй про те, що її коханого більше немає?

"Мені так шкода... Дуже-дуже шкода. Але водночас я нескінченно дякую небесам, що ти вцілів! Заради мене, заради нашої донечки! Хвала Всевишньому!" — промовила впевнено, остаточно зруйнувавши мій задум відкрити правду. І з цієї миті почалася справжня катастрофа.