Обравши столик біля вікна, зробили замовлення молоденькій офіціантці: сирний суп, салат з морепродуктами і свіжий апельсиновий сік мені, карпачо з лосося і міцну чорну каву без молока і цукру — чоловіку.
— Відколи це ти п'єш без молока? Завжди ж навпаки багато додавав, — одразу здивувалася я.
— Та не хочеться сьогодні. Майже не спав вночі, хочу бути бадьорим, — відмахнувся він, скосившись на офіціантку. Коли ж вона, прийнявши замовлення, відійшла, я пильно поглянула на коханого.
— Нічого не хочеш розказати?
— Про що ти? — здивувався він... чи вдав, що здивувався.
— Про Тоню. В чім річ?
— Ах, Марто, — він зітхнув і опустив погляд. — Ти таки хочеш все дізнатися?
— Я маю це знати! Інакше скоро геть збожеволію! — я тут вагітна, між іншим, але суцільні нерви!
— Не треба божеволіти. Я розкажу...
Він зітхнув, дочекався своєї кави, зробив ковток, напевно, спік собі горло, а вже потім стиха промовив. Я ж терпляче чекала, сподіваючись, що нарешті мені відкриється вся таємниця.
— За день до аварії Саша дізнався, що вона мала коханця, — правда була короткою і чіткою, набагато меншою, аніж вся та вуаль невідомості.
— Що? — я чула про зраду, однак якось навіть не думала, що в найбільш буквальному розумінні цього слова. То вона мала іншого чоловіка, але сподівалася стати дружиною нашого Саші? Це просто жах...
— Саме так. Вона зрадниця... Таке не можна пробачати. В жодному випадку... — сумно відповів він. — Я не міг дозволити їй ходити до нас додому, працювати в фірмі, знаючи, як сильно вона образила мого брата. З пам'яті до нього я був змушеним зробити те, що я й зробив.
— Ти впевнений?
— Вона не заперечувала. А що тобі розповіла?
Я задумалася. Авжеж, вона ж натякнула, а я просто не збагнула.
— Що ревнувала Сашу до мене, тому вирішила помститися, — таке навіть говорити було важко. Повний абсурд.
Алекс змінився в обличчі. Просто потемнів увесь. Здалося, якби міг, негайно убив би. Тільки кого? Тоню?
— Я ніколи не давала приводів на ці ревнощі і, впевнена, Саша також! Ми були, мов брат і сестра! Я ж твоя дружина... — про всяк випадок вигукнула я, відчувши, що настрій чоловіка змінився. Навіть апетит зник, бо на страви, які принесла офіціантка, він глянув без натхнення.
— Авжеж... В цьому не сумніваюся, — зітхнув він і втупив погляд у свою тарілку. Вкрай дивна поведінка. Аж надто.
— Алексе... Щось не так? — стиха мовила я. — А знаєш, проведімо вечір разом? Може хоч сьогодні справи нам дадуть побути наодинці? Ходімо в театр?
— Мало часу минуло після аварії. Говоритимуть, що ми не носимо траур... — без особливого ентузіазму мовив він.
— Але ж хіба нам треба лягати в могилу також? Ну гаразд, тоді поїдьмо на дачу? Там так гарно навесні. Сад, квіти... Свіже повітря...
— Я не можу надовго поїхати з міста. Пробач. Ввечері швидше за все працюватиму, — зітхнув він.
— Ну, хоч годинку для мене ти зможеш знайти? — звісно, мені було образливо. Почувалася абсолютно непотрібною. Навіщо лише приїздила? Здається, чоловік за мною зовсім не сумував!
— Гаразд, — примирливо погладивши мою руку, пообіцяв він. — Годинку знайду.
— Ось і домовилися! — твердо відповіла я і прийнялася снідати. — До речі, а хто коханець Тоні? Ми знаємо його?
Алекс невдоволено звів брови і підтиснув вуста. Цієї миті я зрозуміла, що мені відома ще не вся правда.
— Це зовсім не важливо, — зітхнувши, промовив чоловік. Я здивовано вигнула брову, а він нехотячи все ж відповів: — Він працює на фірмі. Працював точніше. Але сенс не в тому, хто він. Винен той, хто зраджує, а не той, з ким зраджують...
— Це правда, — погодилася я, думаючи про те, що врешті саме так і є. Той чи інший яка різниця? Тоня... То вона, виявляється, вовчиця в шкірі ягнятка? А здавалася такою хорошою, просто таки святою...
Алекс покликав офіціантку і попросив рахунок. Залишивши щедрі чайові, він всміхнувся мені, наче вибачаючись.
— Мені час на роботу, Марто. А ти їдь додому, відпочивай. Домовилися?
— Але ввечері я чекатиму на тебе, так? — ствердно і впевнено спитала я, щоб не виникло жодних намірів мені відмовити. Врешті-решт вже майже місяць ми не залишаємося наодинці. Спершу він був у лікарні, потім поганий час, тепер зайнятий справами. Про що тут можна подумати? Лише про те, що мій чоловік більше не любить мене... Крім того, мене мучать постійні підозри. Що саме я підозрюю? Навіть не знаю, якщо чесно. Просто все не так, як має бути. Я бачу це, помічаю, відчуваю... Ще й ця новина про зраду людини, від якої я цього не чекала... Чи не варто провести паралелі? Бррр... Ні! Дурниці!
— Звісно, серденько, — м'яко мовив він, всміхнувшись. Ми разом вийшли з ресторану і одразу ж попрощалися: я відправилася до свого авто, біля якого на мене чекав водій, ну а Алекс поспішив в офіс.
Дорогою додому я думала про різні речі. Згадалося, як коханий переконував мене також зайнятися роботою. Якщо не помиляюся, прийняти пропозицію було ще не пізно. Я все ще могла стати суддею на тому конкурсі хоча б доти, доки це дозволило б здоров'я. Раніше я була проти, бо вважала, що мені буде дуже важко. Але тепер вдома залишатися куди гірше. Всі ці таємниці, інтриги, розслідування виснажували мене, випивали всі соки.
Можливо, якби я розплющила очі і врешті визнала, що чоловік не потребує моєї підтримки і допомоги, а мені час подбати про себе, а не когось ще, все стало б на свої місця? Може я занадто лізу, куди мене не просять? Може стала набридливою? Цікаво, я багато набрала зайвої ваги, відколи вагітна? О небеса, про що це я? Певно, холод зі сторони Алекса змусив мене почуватися невпевненою в собі. Цього ще бракувало. А може таки дійсно погодитися на пропозицію? Зараз вона виглядала в моїй уяві, наче рятівний круг.
— Марто, ти вже повернулася? Куди ти їздила? — щойно я ступила в дім, на мене накинулася стурбована Ліза.
— На фірму, — відповіла я і одразу ж додала: — Скажи, я товста? Вагітність нашкодила моїй зовнішності? Лише чесно!