Глава 8. Марта

Марта

Він пішов. Ось так ось взяв і пішов. А мені сиди і чекай... Яке гарне сімейне життя. Сама собі заздрю!

Насправді авжеж я все розуміла. Він знервований. На роботі неприємності. Брата вбили. Все це змінює людину.

Але є одне "але". А я тут до чого? Чому це все повинно впливати на мене? На наші стосунки? Це несправедливо і нечесно!

Щоб заспокоїти себе, вирішила спершу прийняти душ. А ще краще ванну. Гаряча вода, кажуть, заспокоює.

З люті кинувши одягом, що лежав на землі, кудись під ліжко, я відправилася в ванну кімнату, мов мантру повторюючи собі про чудодійні сили води. Ось зараз як заспокоюся! Так мені добре стане! Розпару кісточки, засну, прокинуся — все чудово. Все так, як і було, наче весь цей кошмар — просто поганий сон.

"Ага, розмріялася. Як же?" — насмішкувато хмикнула моя темна сторона.

"Замовчи ти! Розхмикалася тут!" — насварилася я на неї і стала швидко роздягатися. Ну, як швидко? Настільки, наскільки в моєму стані це можливо. Зрозуміють лише ті, хто були вагітними. Поки розпрощалася зі шматтям, ванна набралася. Обережно залізла в неї, постаравшись не здійняти хвилі, щоб потім ще підлогу не мити. Якщо чесно, шалено хотілося якнайшвидше народити і знову стати звичайною собою, стрункою, повною сил, енергійною. На перших місяцях вагітності в мене все було чудово, а зараз я постійно відчувала легку втому. Втім, з таким життям це ще й так подвиг. Благо, що хоч не було і нема токсикозу.

Зараз я намагалася думати про що завгодно, окрім Алекса. Проте думки раз у раз стрибали на нього. Його поведінка була підозрілою і дивною. Чому він іноді такий холодний, а часом навпаки ніжний, аж не схожий на себе. То не помічає, то заглядає в очі, ловить кожне слово. Це все були крайнощі, в які мій чоловік ніколи не опускався.

І що то за пасивність в розмові при виборі імені? Хіба таким має бути майбутній батько? Адже раніше він охоче обирав ім'я, сперечався, наводив аргументи, а тепер наче йому байдуже. Це ж образливо просто навіть!

Повела рукою по воді і важко зітхнула, задивившись на хвильки. Якось несвідомо скотилася в дрімання. Вода таки дійсно заспокоює. Прокинулася, відчувши, що вода охолонула і мене сковує морозець. Це ж скільки я так спала? З годину точно...

Швидко покинувши ванну, поспішно стерла воду з тіла і закуталася в теплий халат. Не варто було засинати в воді, тепер якось зовсім недобре.

Повернувшись в спальню, я залізла під ковдру і спробувала зігрітися, однак сон тепер не йшов. Зате не покидали спогади. Я порівнювала, ототожнювала, підсумовувала... І згадався мені той дивний щоденник Саші, який Алекс забрав з кімнати брата. Тепер я точно не могла заспокоїтися, бо відчувала, що саме на сторінках цього зошита знайду відповідь чи хоча б підказку на питання, які мене тривожать.

— Я маю його знайти! — вирішила для себе і впевнено встала з ліжка, увімкнувши світильник. Оглянувши кімнату, спитала себе, де б міг сховати щось цінне мій чоловік? Однак, перевіривши шафу і шухляди на таємне дно, переконалася, що тут такого немає. Це брат коханого вмів до такого додуматися, а Алекс прагматичніший. В нього мав би бути сейф. Однак, якщо він у спальні, я повинна була б знати. Але мені про такі речі не було відомо. То де шукати? На видному місці? Озирнувшись навколо, нічого не змогла придумати, тому стала оглядати кожну деталь кожної меблі. Коли, врешті втомившись і зневірившись, прийнялася перевіряти кожну полицю з його одягом, помітила щось тверде, заховане в кофтині. Швидко розмотавши річ, з подивом виявила, що там зошит у шкіряній обкладинці. Точнісінько такий, як я вже бачила раніше. Точніше таки саме він.

Серце осяялося радістю! Прекрасно! Нарешті! Тепер головне — не виказати себе. Сховавши щоденник під свою подушку, я склала одяг, як він був, і швидко побігла до ліжка. Звісно, я почувалася жахливо, чітко усвідомлюючи, що шпигунство — це недовіра. Коли я вже наважилася на таке, отже, підозрюю Алекса в чомусь. Не довіряю йому... Але в чому підозрюю? Цього я не могла ніяк второпати.

Зручно вмостившись на ліжку спиною до дверей, я вкрилася ковдрою, взяла щоденник і відгорнула першу сторінку. Дрібний почерк з нахилом вліво, в кожному рядку дві стрічки.

Алекс казав, що це стосувалося бізнесу, однак ні. Там йшлося здебільшого про його життя. Починаючи студентством. Все, що думав. Що відчував... Мені було ніяково і незручно зазирати в сторінки життя людини, якій я була чужою. Я не мала жодного на це права. Гортала, особливо не вчитуючись... шкодуючи, що взяла його. Але хвилюючись з того, що могло знадобитися тут моєму чоловіку. Адже він сказав, що знайшов тут те, що шукав.

Погляд зачепився за рядок:

"Сьогодні Олесь сказав, що оскільки він старший, то саме він повинен керувати фірмою. Це трохи пригнічує. Я доклав більше зусиль заради того, щоб все вийшло, і це була моя ідея. Ми мали стати рівноправними директорами. Однак я можу це зрозуміти. Юридично так правильніше, коли посаду генерального займає один. Та і яка різниця, коли акцій у нас порівно?"

Мене вразило прочитане. Виходить, Алекс присвоїв собі фірму, начхавши на бажання свого рідного брата? Здалося, я навіть почула сумний голос нещасного Сашка, що скаржився на несправедливість білим сторінкам зошита, але жодного разу не виказав невдоволення своєму близнюку. Чому? Не вистачало мужності? Я знала його досить непогано, він не був боягузом. Ні. Скоріше він не хотів образити Алекса, вступав, бо звик так робити. Бо Алекс навчив його цього з дитинства. Він же старший... На кілька хвилин...

Закривши зошит, я негайно віднесла його туди, звідки взяла. Сумління не дозволяло мені дочитати. Ні, так не може тривати. Я повинна поговорити з Алексом про його брата.

Я заснула під монотонні пориви вітру знадвору. Це заколисувало, заспокоювало, присипляло... Однак, мені здалося, що я почула тихі слова, промовлені особливо ніжно:

— Спи, моє сонечко... Я кохаю тебе... Все, що я роблю, лише заради тебе...