Глава 7. Алекс

Алекс

Цей дзвінок був дуже вчасним. Він буквально врятував мене від дуже необачного необдуманого вчинку. О небеса! Адже я майже сказав їй! І чим лише думав? Як це взагалі прозвучало б? Ні! Я змушений мовчати! Діяти за планом так, як і раніше. Найперше необхідно знайти того негідника і запроторити його за ґрати. Якщо Марта про все дізнається раніше, ніж це станеться, вона може наразити себе й мене на небезпеку. Я то таке, але вона! Але малюк!

Наразі від мене краще триматися якомога далі. З батьками владнати цю проблему було легко. Щойно я розпитав тата про його бізнес, стало одразу зрозуміло, що йому необхідно негайно повертатися в Лондон. Довго вмовляти не довелося. Мама теж не пручалася. Братові вона вже не поможе, мені стало краще, а батька слід повернути до справ, аби він припинив пиячити з горя. Часом він таки міг гарненько перебрати. А коли знову одягав діловий костюм, ставав зразковим сім'янином і алкоголю не вживав зовсім. Вмів тримати себе в руках.

Тож коли вони поїхали, я зміг хоч на трохи заспокоїтися. Ліза теж повернулася до звичайного життя: друзі, кавалери, справи. Вона не втручалася в мої справи і це тішило. Але Марта... Я б хотів, аби вона повернулася до роботи хоч трохи, хоч іноді, наскільки її стан дозволяє. Адже чим далі вона від мене, тим краще для неї. Однак, хіба я можу собі дозволити віддалитися від тієї, ким живу? Це просто немислимо... Кожен крок від неї відгукується в серці болем. Кожен крок назустріч — страхом.

Цей дзвінок був дуже вдалим приводом замовчати. Усвідомивши, якої халепи ледь не накоїв, я з величезною радістю прийняв виклик, подумавши про те, що треба Дмитру виплатити в цьому місяці премію. Ось просто щойно він заслужив її.

— Слухаю, — гукнув в телефон.

— Олексію Матвійовичу, пробачте, що телефоную так пізно, — розпочав чоловік. Глянувши на настінний годинник, переконався, що робочий день дійсно завершився. Зараз була одинадцята година. Втім, заступник був таки дуже відповідальною людиною. З ним працювалося легко і продуктивно.

— Нічого. Що в тебе сталося?

— Ви просили повідомити, якщо буде щось важливе. Система відеоспостереження зафіксувала ще одну спробу проникнути на фірму зі сторони невідомого, — ошелешив відповіддю він. Забувши про все на світі, я різко стрибнув на ноги (аж в голові запаморочилося). Серце забилося сильно-сильно. Отже, я не помилився. Вони почали діяти. Довго не чекали. Та й поки я керую дистанційно, це зробити легше. Тим і користуються гади.

— Спіймали? — це питання було настільки важливим для мене, що я аж примружився. О небеса, поможіть, щоб той щур потрапив в мишоловку! В мене є до нього особисті претензії.

— На жаль, ні. Система повідомила про те, що хтось проникнув. Охоронці зреагували вчасно, однак поганцю вдалося втекти, — зітхнувши, повідомив чоловік. Знаючи характер Дмитра, я розумів, що приносити погані новини було для нього дуже і дуже болюче. Я знав його дуже добре, оскільки ми працювали в одній команді. В фірмі він був третьою людиною. Справжній перфекціоніст, жив своєю роботою і завжди викладався на повну. Однак, на жаль, цього разу ми зазнали поразки.

— Зрозумів. Ти зараз де?

— В головному офісі. Хочу посилити охорону і переконатися, що йому не вдалося виконати свою чорну справу, — впевнено промовив чоловік.

— Гаразд, будь там. Я зараз теж приїду, — в цьому може й не було нагальної необхідності, однак я відчував, що так буде правильно. По-перше, мені теж потрібно побачити власними очима, що злодій втік швидше, ніж добрався до кабінету, де зберігалося найважливіше. А по-друге... зараз я тікав від Марти. Цей вечір був занадто прекрасним. Я все ще не міг опам'ятатися після тієї трагедії, хоч і минав час.

— Їдеш кудись? — кохана накинула на плечі халат і невдоволено, навіть трохи ображено глянула на мене. Важко зітхнувши, я підійшов до неї і поцілував її тендітні пальчики.

— Пробач, будь ласка. Я повинен поїхати. Шпигун прокрався в офіс. Маю переконатися, що він не вкрав процесор,— авжеж, Марта нахмурилася. Я й сам розумів, що відносно неї це все так негарно. Вона ж старалася, влаштувала романтичний вечір, а я тікаю, щойно дійшло до чогось серйознішого. Однак, зараз моя душа занадто боліла. Не можу бути щасливим. Ні, просто не можу. Спершу необхідно покарати винного, а вже потім насолоджуватися щастям з дружиною.

— Вони ж забрали код, підписали контракт, нащо їм процесор, ніяк не збагну? — нахмурилася моя принцеса. Я тепло всміхнувся, рішуче направившись до шафи. Благо, я вмів швидко збиратися. Кілька хвилин — і на мені вже темні джинси і теплий гольф. Зачесавши скуйовджений лагідними дотиками коханої чуб перед дзеркалом, я повернувся до жінки. Вона все ще очікувала пояснень.

— Програмний код — це лише половина. Шпигуну вдалося скопіювати його, вони першими продемонстрували операційну систему Смирнову і підписали з його фірмою контракт, однак у нас залишився процесор. Він — основна новітня технологія. Лише на ньому операційку можна покращити, пришвидшити... Це буде прорив в світі комп'ютерних знань. Ми повинні довести, що саме наша компанія винайшла все це першою, розумієш?

— Але як це можна довести? — здивувалася вона. — Це та секретна інформація, якою володів Саша?

— Якщо подивитися на їх код, то можна побачити нашу основу. Саша знав це, розумівся на цьому, на відміну від мене. Я ж займався менеджментом, управлінням. Саме Саша першим помітив шпигуна. Ігор був постійно в нього на очах. Він почав за ним стежити... Ще б трохи — і розгадав би намір цього мерзотника, але той, зрозумівши, що йому вже не довіряють, вкрав код і негайно передав його Ворону, який змусив свою команду працювати день і ніч, щоб вони на основі наших кодів запустили систему. Однак, тепер вони знають, що не вистачає процесора... — я намагався пояснити їй, не вживаючи термінів, однак, здається, Марта все одно не зрозуміла. Кивнувши, вона важко зітхнула і стиха мовила:

— Що ж, тоді йди, якщо треба...