Глава 6. Марта

Після продуктивної розмови з лікарем, я вирішила все ж таки зустрітися з Кароліною. Подруга в цей час стовідсотково була на льодовій арені, а туди я добре знала дорогу.

Увійшовши в знайому до болю залу, я відчула неабияку ностальгію. Все тут було таким рідним, ця атмосфера, вимоглива критика нашої тренерки, бурчання прибиральниці десь в кутку, музика вмикається і вимикається, блищать костюми, натягнуті усмішки на обличчях, а мозок повністю сконцентрований лише на тому, щоб правильно і якомога елегантніше виконати танцювальні рухи, а головне — не пошкодити собі нічого. Найважливіше перед конкурсом особисто для мене було вберегти себе від травми. Варто зовсім трохи втратити концентрацію, схибити — і лід може бути дуже жорстоким. А потім морально ще важче, ніж фізично. Спорт — не для слабкодухих.

— Мартуся! — вигукнула Кароліна і помахала мені рукою, пропустивши один стрибок, за що отримала від тренерки жест-кулак.

— Маргарито Степанівно, ну як успіхи? — радо спитала я, привітавшись з цією жінкою, вона зробила для мене дуже багато. Вже понад десять років вона була для мене не лише прикладом на льоду, але й беззаперечним авторитетом у житті. Висока, струнка, завжди ідеально одягнена, її називали вовчицею льоду через її суворість і вимогливість. Ті, хто з нею не працювали, намагалися не потрапляти їй на очі зайвий раз, а молоде покоління її боялося. Однак, я знала, що за холодною бронею ховалося гаряче серце. Мудра, щира і справедлива. Вона присвятила своє життя своєму покликанню, тож вважала своїх вихованців дітьми. Часом неслухняними, часом впертими, але мов справжня мати, Маргарита завжди пробачала своїм синам та донькам їх помилки.
Пам'ятаю, коли питала в неї поради, що обрати сім'ю чи кар'єру. Алекс зробив мені пропозицію, так багато говорив про майбутніх дітей. Я злякалася. Як та, що жила спортом, мені здавалося правильнішим відмовити, аніж прийняти. І не тому, що не хотілося. А просто чи мала я право ризикувати вкладеними силами і часом? Не факт, що після пологів я зможу повернутися. І тоді стільки років праці будуть змарнованими... Як житиму без танців?
Я ніколи не забуду її слів на моє запитання: "Спорт безжалісний до тих, хто віддає йому своє життя. Можливо, відмовившись від кохання, ти зможеш виступати до тридцяти... можливо, тобі пощастить зберегти форму і ти ще років двадцять працюватимеш... А може вже завтра погано впадеш, виламаєш ногу в стегні і навіки втратиш кар'єру. Коли б це не сталося, тобі однаково доведеться попрощатися з льодом. І що чекатиме на тебе? Пустка? Розбиті мрії? Не жертвуй серцем, Марто. Не повторюй моєї помилки, інакше подібно мені залишишся самотньою, старою, нікому не потрібною. Станеш тренеркою, зганятимеш свій відчай і лють на підопічних, водночас їм даруватимеш свою любов, бо більше не буде кому. Йди до коханого, народи дитину, а потім повертайся. Ти працьовита і сильна, це для тебе не буде неможливо". Я завжди буду вдячна їй за те, що своїми словами допомогла правильно розставити пріоритети.

— Марто, ти з кожним днем стаєш все гарнішою. Вагітність дуже тобі личить, — прощебетала жінка і обійняла мене.

— Дякую, — тепло всміхнулася я.

— Як почуваєшся?

— Донька трохи б'ється, але загалом все чудово. А як у вас тут справи? Все готово до великого шоу?

— Помітна твоя відсутність, — мовила Кароліна, під'їхавши до нас.

— Ага, нарешті я це почула! Все чекала, коли ж ви зрозумієте, хто тут всіх крутіша! — засміялася я.

Мій колишній партнер і його нова партнерка завершили свій танець трохи пізніше за Кару і Пашку, а потім теж прийшли привітатися. Поки друзі продовжували тренування, ми з Маргаритою змогли поговорити, а потім мене не відпускали дівчатка, ми разом, як в старі часи, обідали і багато сміялися. Загалом мені настільки було добре в цій теплій компанії, що абсолютно не хотілося йти додому. Але що вдієш? Потрібно пережити, перетерпіти ці складні часи. Все неодмінно налагодиться. Мусить так бути.

Коли я повернулася в наш маєток, зустріла цікаву картину. Авто свекра замість того, щоб стояти в гаражі, чомусь було під будинком і його до блиску натирав водій. В коридорі стояло дві валізи. А з другого поверху доносився галас. Поспішивши туди, помітила, що свекруха, одягнена в штанний костюм і капелюх, керує слугами, щоб ті складали її речі в дорожню сумку.

— Що тут відбувається? — здивовано спитала я, але мене не почули.

— Велике переселення народів, — відповіла Ліза, що враз з'явилася за моєю спиною.

— І куди? — поцікавилася я.

— Справи кличуть назад в Англію. Щойно ти пішла, тато і Олесь поговорили про щось, довго, години дві, після чого батьки стали терміново збирати речі. Літак за годину.— Ви їдете? — щойно мене нарешті помітили, спитала я в свекрухи.

— На жаль... Але не на довго. За два тижні повернемося, щоб разом пом'янути Сашу. Зранку телефонував заступник до тата. Термінові справи, ніяк не можуть почекати. І мені треба там бути, я одна з акціонерів, — зітхнувши, промовила мама. Я бачила, що вона дуже неохоче на це погодилася, а проте частково я була рада за неї. Розвіятися зараз було корисно. Звісно, свій біль вона носитиме в серці, куди б не поїхала, але робота може допоможе їй хоч трохи відволіктися. Це краще, ніж горювати вдома.

— Ми будемо сумувати за вами, — зітхнувши, стиха зізналася. Свекруха лагідно обійняла мене.

— Бережи себе, Олеся і дитинку, — прошепотіла вона мені на вухо і впевнено покинула кімнату. Свекр і Алекс уже чекали на нас в вітальні. Попрощавшись з батьками, ми дочекалися, коли їх авто покинуло подвір'я, і повернулися в будинок. Тепер нас залишилося тут лише троє, не рахуючи прислуги. Було трохи незвично.

— Я — до друзів, на вечерю не чекайте, — одразу повідомила Ліза і зникла в своїй кімнаті.
Хмм, мені подобається, як все складається. Схоже, я таки зможу організувати коханому романтичний вечір.

— Алю, можна вас на хвилинку? — наша економка була втіленням суцільної доброти, навіть виглядала так, наче фея з дитячих казок, вся така легка, повітряна, красива, вічно молода, тому саме Аля, а не Алевтина Федорівна.