Глава 5. Марта

Марта

— Що сталося? Алексе, ти можеш пояснити мені? Про що ти говорив? Що такого зробила Тоня? — я не витримала. Побігла за ним і наздогнала на півдорозі до спальні, там і влаштувала допит. Він поводився настільки дивно, що я не впізнавала свого чоловіка. Його вчорашня скутість, його дивне зізнання... Алекс майже ніколи не казав мені, що кохає. Авжеж, я знала це і відчувала, але дуже рідко чула.

Вчора він дивився так, мов уперше бачить. Він цілував так, ніби не торкався моїх вуст вічність. Він гладив мою шкіру, ніби соромився своїх бажань. Такий м'який і піддатливий, зараз він став своєю протилежністю. Він говорив з цією дівчиною з такою зневагою. Я не могла цього зрозуміти... Мені було навіть лячно.

— Це не стосується тебе, Марто... Я б не хотів розповідати чужих секретів, — доволі суха відповідь. Я чекала на іншу.

— Я не розумію... Якщо хочеш, щоб я дійсно сторонилася її, то розкажи. Мені це важливо. Хочу знати, чим вона небезпечна.

Він глянув на мене з легким невдоволенням. А потім, зітхнувши, промовив про себе:

— Що ж, якщо ти просиш... Ти все одно про це дізналася б, — а тоді вже пильно глянув в мої вічі і чітко сказав: — Вона зрадниця, Марто.

— Що? — вразилася я, бо ніяк такого не чекала. Для мене це було шоком.

— Так... Вона вдарила в спину кинджалом.

— Звідки ти знаєш? Це точно? — мені не хотілося в це вірити. В душі я заперечувала.

— Так, жодних сумнівів. Я на свої власні очі... Тобто вуха чув. Брат все розповів мені, — зітхнув чоловік, підтиснувши вуста.

— Бідолашний Сашко... Перед смертю дізнався про зраду нареченої. Виходить, він помер нещасним, — о небеса! Як же мені шкода! Він був чудовою людиною, однозначно не заслуговував на таке. Алекс чомусь всміхнувся.

— Не думаю, — стиха мовив він. — Йому просто відчинилися очі. Він хотів порвати з нею, але не встиг...

— Він так сказав? Як же це було боляче! Адже він так кохав її...

— Ти така впевнена в цьому, — на його вустах з'явилася сумна усмішка.

— Хіба ж ні? — здивувалася я. Мені навіть любов Тоні здавалася щирою. Чи то я така наївна, чи просто дурна, що не помічала речей, які відбувалися просто перед носом?

— Кохав... Але точно не її. Не хвилюйся, він був розчарованим, але його серце розбили раніше... задовго до знайомства з Тонею... — вразив відповіддю чоловік. То я таки справді сліпа?

— Кого ж тоді? — я навіть подалася вперед, щоб краще чути. Він усміхнувся знову своєю коронною сумною приреченою усмішкою.

— Яка різниця?

— Просто я не уявляю, як я стільки пропустила! Ми жили в одному будинку... Я щиро вважала їх закоханими і щасливими, а вони...

— Люди часто не бачать того, що відбувається перед їхнім носом. Сліпі плями. Чим ближче ми до предмета, тим менше його бачимо, — він сказав це так важко, з таким болем, що на мене ніби дмухнув вітерець.

— Ми мали підтримати його. Я так занурилася в своє власне життя, що нічого не помітила. Чому ти не сказав мені цього? — я забула про те, що чоловіку слід відпочити і продовжувала проводити допит. Для мене все почуте було справжнім шоком.

— І сам не помічав всього. Та й ти знаєш Сашу. Він не хотів би виглядати слабким, щоб його підтримували, втішали...

— Адже ми родина...

— Все одно, — зітхнув Алекс. — Ми несли кожен тягар на своїй душі. Але тепер він пішов, тож далі мені нести одному...

— Що? Який тягар? — про що це він зараз? Ніби опам'ятавшись і зрозумівши, що сказав щось не те, він швидко прогнав з обличчя замислений вираз і ніжно торкнувся долонею моєї щоки.

— Це я так... Просто сказав, — явно щось намагався втаємничити. — Тебе хіба не чекає Кароліна? А мені потрібно відпочити...

Що? Кароліна? Ах, точно! Я ж придумала це, щоб приховати, що маю піти до лікаря свого чоловіка.

— Ходімо, я допоможу лягти, — зрозуміла, що зараз, коли він знову закрився від мене, випитати щось не вийде, тому не стала наполягати. Але й не забула нічого... Це питання мене неабияк напружило.

— Ні, їдь до подруги. Я зможу дійти до кімнати, тому не хвилюйся.

— Справді? — здивувалася я. Алекс завжди любив, коли я турбувалася про нього. Дивно, що він не хоче, аби я побула поруч ще трохи. Знову сторониться? Але ж учора вночі все було чудово... хоча й трохи не так, як зазвичай. Що відбувається з моїм чоловіком?

— Авжеж, — всміхнувся він і рушив вперед, не поцілувавши мене на прощання. Певно, я занадто присікаюся.

Вирішила переконатися, що він піде відпочивати, тому спершу вдала, що йду геть, а потім, майже на пальчиках, покрокувала за ним. Алекс не здогадувався, що я за ним стежу, тому абсолютно спокійно зайшов у кімнату. Не нашу. Свого брата.

Здивовано дивилася на двері, що закрилися за спиною чоловіка, питаючи себе, що він міг там шукати? Тихо, мов кішка, все ж наблизилася до дверей і завмерла, підглядаючи в щілину. Знаю, так не гарно. А проте все ж... Я мала переконатися, що з ним все норм.

Алекс стояв посередині і довго розглядав всі речі брата. Всі вони стояли на своїх місцях. Свекруха заборонила щось чіпати. Вона вважала, що так дух її сина залишиться з нами.

Коханий ніжно торкався деяких речей, певно, згадуючи брата. А може й дійсно він відчував присутність рідної душі... Я вже хотіла йти звідси, коли раптом сталося дещо дуже дивне. Відкривши шухляду робочого столу, він недбало викинув усі речі, а потім витягнув подвійне дно. В таємній схованці був зошит. Звичайний такий у шкіряній обкладинці. Відклавши його, він склав вміст шухляди на свої місця, взяв зошит і рішуче направився з кімнати. Ледь встигнула відбігти від дверей, щоб не потрапити йому на очі. Сховалася так банально — за шторою. Благо, що та була з цупкої тканини і аж до землі.

Алекс нічого не помітив. Цього разу він направився в нашу спальню. Я, звісно ж, за ним, однак цього разу він надто міцно зачинив за собою двері. Ховатися більше не виходило, тож довелося зайти нормально.