Глава 3. Марта

Хлопці завжди були дуже дружніми. Не просто брати, а найкращі найвірніші товариші. Мені здавалося, в них і немає тих, кому могли б довіряти, окрім них же самих. Алекс був старшим на сім хвилин, та поводився, мов значно старший. Коли вони очолили фірму діда після його смерті (батько й мати на спадкоємство не претендували, бо мають свою справу), саме Олексій став ген.директором, а Саша — його помічником. Вони відрізнялися характерами. Один — успішний, цілеспрямований, мудрий, надто дорослий на свій вік... Інший — сердечний, щирий, добрий... Саша був улюбленцем матері, завжди горнувся до рідних. Навіть до мене. Обожнював сестру. Брати ніколи ні за що не сварилися, якщо Льоша брав собі краще, Саша з радістю це йому сам віддавав. Проте й старший з усією щедрістю міг би останнім куском хліба поділитися з братом й останню сорочку віддати. Благо, до цього не доходило, бо під керівництвом мого чоловіка старенький бізнес дідуся перетворився на велику бізнес-імперію. Мене завжди дивувало, що Олексій назвався мені при знайомству Алексом. Я звикла до того, що Алекси — Олександри, тим паче його брат таки Саша. Це плутало... А проте на той час він тільки приїхав з Англії, де саме таке звертання йому дали від російського Алексей. Спершу він хотів, щоб і рідні його так називали, але не прижилося.

Звісно, я розуміла, що моєму коханому дуже важко впоратися з болем від втрати... і навіть усвідомити цю втрату. Я хотіла допомогти. Підтримати. Авжеж, це важко. Однак, разом ми впоралися. Проте, він ускладнював мені це завдання. Замкнувся, сховався у непробивний панцир. А як достукатися до нього, я не уявляла.

— То ти все ж не хочеш приїхати додому? Може подумаєш? Адже мама все одно весь час приїздить до тебе сюди, а там ми будемо поруч... Обіцяй не бути таким категоричним, — м'яко наполягала я. Він всміхнувся, розігнавши темні хмари на своєму обличчі.

— Добре... Я подумаю... Якщо ти обіцяєш припинити ходити в поліцію і не допитувати слідчого.

— Якщо ти будеш вдома, зможеш контролювати це, — мені дуже хотілося привезти його додому. Здавалося, тоді ми нарешті віднайдемо своє втрачене тепло.

— Це гарний аргумент, — похвалив він. І це було так в стилі Алекса.

Я поверталася додому, згадуючи наше попереднє життя, сповнене щастя, радості, легкої безтурботності. Тепер я не впізнавала свій світ. І витримати все це було важко. 
Та дні минали, і хоч біль втрати не минав, він все ж ставав тупішим. Якось, сидячи біля ліжка свого чоловіка, я розповідала йому про домашніх, про колег, що нескінченно питали про нього в мене, про друзів... Він не приймав відвідувачів у лікарні, не відповідав на повідомлення та дзвінки, тому всі занепокоєні зв'язувалися з ним через мене.

— Батьків необхідно підтримати, їм зовсім погано... А ще фірма... Вона залишилася без нагляду. Мені телефонують, але що я можу розповісти? Якби ж тобі стало краще, щоб ти зміг знову очолити її... — зітхнувши, мовила я. — Якби ж все стало, як раніше!

— Так і буде, — раптово відповів він. — Я говорив з лікарем. Після обіднішніх процедур ми зможемо поїхати додому. Вже готують документи на виписку.

Це було настільки довгоочікувано і радісно, що я не одразу повірила власним вухам. А потім міцно обійняла коханого чоловіка, мріючи, що нарешті все налагодиться.

Години виписки я чекала, мов дива. В душі закралася підозра, що це не змінить нічого, однак я гнала її геть, щиро сподіваючись, що все буде якнайкраще. Мені так хотілося вірити в це!

Хотіла зателефонувати Лізі, щоб повідомити їй і батькам гарну звістку, але Алекс заборонив. "Хай буде сюрприз". Що ж, хай то хай.

До останнього я все ще боялася, що щось буде не так, але мої хвилювання виявилися марними. Коханий врешті отримав дозвіл покинути лікарню, тож ми без пригод добралися додому. В це було навіть якось важко повірити. Нарешті одна з тих вже ненависних мені інстанцій позаду. Тепер ще б дізнатися щось у поліцаїв і можна було б спробувати жити вчитися жити заново, знову радіти життю. Свекруха має рацію, кажучи, що дитина під моїм серцем — наш шанс повернути радість у дім. 

А поки... ой, боляче ж як!

— Що таке? Що з тобою? — помітивши, що я скривилася, занепокоївся чоловік.

— Малюк... — прошепотіла я, спробувавши всміхнутися, але невдало.— Тільки я подумала про нього, одразу ж почав штовхатися. Так сильно!

— Бідолашна, — зітхнув чоловік і розгублено оглянувся. Ми стояли на подвір'ї нашого будинку біля авто. Домашні ще не вибігли зустрічати, тож окрім нас і водія навколо нікого не було. Підійшовши ближче, він спробував обійняти мене, але це було так незграбно, ніби боявся торкнутися.

— Не хвилюйся, мине, — спробувала заспокоїти його, але поки ще не минало. Схоже, моя донечка там танцювала. Приклала руку чоловіка до живота, щоб він також міг відчути її і кволо всміхнулася, коли на його обличчя зобразилося легке здивування.

— Що це? Ніжка?

— Або ручка, хто ж знає, — відповіла я.

— Сильно болить? — турботливо спитав він.

— Трохи, — це я применшила, але нехай.

— Часто вона так б'ється? Довго біль не минає? — дозволяючи спертися на нього, запитував коханий.

Спантеличено глянула в його обличчя.

— Чому питаєш? Ти ж знаєш це все...
Він зітхнув і глянув на мене з провиною.

— Пробач... Я не добре пам'ятаю деякі речі... Як і з аварією, маю досить перервані спогади. Часом вони з'являються, часом зникають.

— Вибач мені, я мала здогадатися, — зітхнула, зрозумівши, що мені ще потрібно звикнути до цього і не дивуватися.

— А про що ти подумала? Ти сказала, що подумала про дитину, а вона почала штовхатися...

— Про те, що вона зцілить наші рани. Вже зовсім скоро ми з тобою візьмемо на руки нашу донечку, уявляєш? Я так чекаю цього дня! — мрійливо примружившись, прощебетала я. — Щоденно дякую Всевишньому, що зберіг тебе для нас! Одна думка про те, що ти міг би опинитися на місці Саші, вбиває мене, Алексе! Я так кохаю тебе! Ти навіть не уявляєш, як я тебе кохаю! Я б не витримала, якби з тобою щось сталося! Я просто померла б від горя!