Глава 2. Марта

— Яка вірогідність того, що аварію підлаштували? — я спитала настільки прямо, проігнорувавши спроби поліцая подати мені все в надто м'якій формі, що він на мить спантеличився, як робив завжди, коли йому переривали мову. Потім же опам'ятався і важко зітхнув.

— Громадяночко, — всміхнувшись усмішкою божевільної людини, мовив він, — третій раз вам кажу, ми ще не розібралися з цим. Що стало причиною аварії поки що невідомо. Ми вивчаємо це питання. Розумієте, дорожньо-транспортна пригода відбулася на ділянці дороги, не обладнаному камерами відеоспостереження. Немає тут ні кафе, ні магазину, нічого такого... Це просто житловий комплекс. Водій іншого авто мертвий, пасажир вашого авто також загинув. Лише ваш чоловік може розповісти, що сталося, однак він стверджує, що нічого не пам'ятає. Ви ж розмовляли з ним й самі, то чого ж ви питаєте це в мене, а не в нього?

— Може тому, що ви займаєтеся розслідуванням цієї справи? — нерви були на межі. Я й так пережила чимало, то ще й він дратує мене. Розмовляє, як з дитиною.

З дня аварії минуло трохи понад тиждень. Нам довелося пережити похорон, крім того, відділ поліції бачив нас частіше, ніж рідний дім. Доводилося постійно кудись їхати, щось розповідати і розпитувати. Алекс так і залишався в лікарні. Він вперто стверджував, що дуже смутно пам'ятає аварію і взагалі розмовляв неохоче. Пізніше з'ясувалося, що він пошкодив ще й спину, отримав значні забої, тому було безпечніше, аби ще якийсь час чоловік залишався під цілодобовим наглядом. На похоронах брата він не був, хоч лікар і давав дозвіл на кілька годин покинути лікарню в присутності медсестри. Його вперте небажання бути там дивувало. Все це настільки тиснуло на мене, що я буквально божеволіла.

— От коли розслідую, тоді й повідомлю. А поки прийміть заспокійливе і йдіть додому. Ви при надії, хвилювання вам протипоказані, — радив цей доктор Айболіт у пагонах.

— Що ви дізналися? Експертна оцінка автомобіля вже є? Він був у справному стані до ДТП? — я хотіла дізнатися хоч якусь інформацію, однак капосний поліціянт мовчав, мов у рота води набрав.

— Послухайте, пані, ви хіба офіцер поліції? Подбайте краще про своє здоров'я і про свого малюка! — заявив він.

— Я вагітна, а не хвора! — вигукнула я і одразу ж спитала рівним прямим голосом: — Дозвольте дізнатися, про ваші успіхи. Я хочу побачити всі матеріали справи...

Він дивився на мене, мов на дурепу. От серйозно.

— Я не жартую. Я заплачу, — чортова корупція! Але якщо треба, я готова дійсно викинути чимало коштів, лише б побачити, до чого вони за тиждень дійшли. Хіба даремно проводили допит з кожним з домашніх та друзів? Схоже, нас підозрювали у скоєнні замаху, а це означає, що є причини шукати тих, кому смерть братів мала б бути на руку. Можливо, дійсно Алекс міг би розповісти більше, але він так замкнувся в собі, ще й постійно говорить, що нічого не пам'ятає. Часткова амнезія для його стану нормально, якщо вірити лікарю. Але щось на серці змушувало мене сумніватися... Може він просто не хоче казати...

— Ви пропонуєте мені хабаря? Ви при своєму розумі? Я при виповненні службових обов'язків! Це злочин! Лише з поваги до вашого горя я забуду про це і попрошу вас негайно покинути мій кабінет, — сполошився поліцай.

— Я ж не те мала на увазі! Прошу вас, скажіть мені правду! — протараторила я, але не допомогло. Чоловік різко встав на ноги і пройшов до дверей, щоб відкрити їх.

— Це слідча таємниця. Чекайте дзвінка, пані Марто. Ми повідомимо, як будуть для вас новини, — заявив він. Я важко зітхнула і вимушено підвелася. Що було робити? Довелося вийти геть.

Під поліцією на стоянці на мене чекало авто, а в ньому особистий водій. Бувши в пригніченому стані, я повільно крокувала до нього, роздумуючи, що відповісти на звичне питання Василя Івановича: "Куди їдемо?". Атмосфера вдома пригнічувала. Чорні полотна на всіх дзеркалах, заплакане обличчя свекрухи, сумна Ліза, свекр, до руки якого мов прилип келих. Від горя він став випивати. Я б з радістю поїхала до чоловіка, але здавалося, наче він не хотів, щоб я приїздила. Не спілкувався зі мною, не всміхався, майже не реагував на мої візити. Навідала б своїх батьків, але вони змогли приїхати лише на похорон, а потім відправилися назад у Харків. Там у них були важливі невідкладні справи, по завершенні яких обіцяли пожити трохи в столиці заради мене. Як же я на них чекала! Серце розривалося, здавалося, ніби на мене звалилася ноша важча, ніж я могла б нести.

— Марто! Марто, зачекай! — раптово мене покликали. Повернувшись на голос, помітила Антоніну, що поспішала до мене. Висока кучерява брюнетка, яка працювала в фірмі мого чоловіка і його брата, а також була нареченою Саші, міцно обійняла мене при зустрічі (так стиснула, що я мало не народила) і поцілувала в обидві щоки.

— Тоню... Як ти? — це єдине, що я змогла спитати, хоч не впевнена, що це нормально, зважаючи на обставини. Ця дівчина стала вдовою, не встигнувши вийти заміж! Авжеж, вона погано!

Востаннє ми бачилися на похороні. Бідолашна дуже побивалася. Ледь сама в могилу не падала. Але сьогодні вона мала непоганий вигляд. На відміну від мами чи Лізи, трималася гарно, або ж вміла замаскувати сліди від сліз косметикою.

— Не можу повірити, що це сталося зі мною... з нами, — прошепотіла вона. — За що мені це все? Я вважала, що знайшла своє щастя, але воно... кануло в туман...

Серце стиснулося від болю. Так гірко стало...

— Мені дуже шкода... Я так співчуваю тобі, — зітхнувши, промовила я й відвела погляд.

— Дякую... Дякую, Марто... Мені дуже страшно і боляче, що все в минулому. Все так різко... Я втратила Сашу, наче й автоматично втратила тебе і Льошу... Ми ж так гарно дружили разом... Будь ласка, Марто, не відвертайтеся від мене. Хоча б сповіщай мені новини з поліції. Я хочу знати, що винного в смерті Саші покарано, — благала вона. М'яко обійняла дівчину, пообіцявши собі намагатися підтримати її в цей важкий час.

— Ну що ти таке кажеш? Ми все ще друзі. Я не зможу повернути Сашу, але ми з Алексом завжди поруч, добре?