12. Все і відразу

Вчора Денис завіз мене додому й обіцяв навідатись, як тільки звільниться. Казав, що зараз важко вирватись через його масштабні плани, які тепер важко реалізувати без втраченого документа. Я розумію його й насправді шкода, що все так вийшло через мою забаганку поплавати на човні. Якби ж я чимось могла допомогти… 

  Олександру Дмитровичу зателефонувала ще ввечері й попередила, що поки не зможу працювати. Все-таки тоді нога боліла страшенно, та й зараз, зранку, болить не менше. Врешті бос неохоче погодився відпустити, але лише на один день, тож до завтра мушу чарівним способом зцілитись. 

  Цілий день скиглю, як тільки рухну ногою, навіть Кірі скаржусь про свою невеличку травму. Не збиралась це робити, але вона першою зателефонувала й, як завжди, наче щипцями витягнула з мене всю розповідь про те, що вчора сталося.

   Як же я сподіваюсь, що вона не причетна до пограбування, але водночас з тим розумію, що вона могла не втриматись, бо захотіла хоч раз в житті пожити в розкоші. Через це вже наперед налаштовую себе на те, що наші шляхи розійдуться, варто лише пану поліціянту впевнено сказати, що Кіра таки винувата.

  Ближче до вечора наношу бойовий яскравий макіяж і розкішно вкладаю волосся. Тоді прасую свою чорну відверту сукню, яку одягла б лише в найпристойніший ресторан Києва. Тепер я майже готова. От тільки про туфлі на підборах, на жаль, можна забути. Дивлюсь на ногу і зітхаю. Скоріше б все прийшло до норми…

  Вирішую їхати на таксі. До речі, кваплюсь не до Дениса, а до Платона. Він же так жадав спільної вечері, тож отримає її, після чого остаточно переконається, що ні згадки про минуле, ні душевні розмови не привернуть мене до нього. Колишньому нічого не залишиться, як відступитись. Бо якщо й це не допоможе, то вже треба буде на нього писати заяву в поліцію. Хоча… він же нічого протизаконного не робить. Але ж переслідує мене!  От скажу, що це він мене штовхнув з драбини, і я впала - і буде тоді знати, як дратувати мене. Чи це занадто? Краще сподіватимусь, що Платон дотримається слова й дасть, нарешті, спокій. Бо так чи ні, а треба з ним якось закінчувати.

  Дзвінок у двері. Це кур’єр привіз їжу, при чому дуже вчасно. Взуваю балетки-човники й виходжу. Розраховуюсь з молодим хлопцем в яскравій уніформі, беру пакетик і прямую до таксі, яке вже чекає на мене. А тоді їду прямо “Int. holding us”, де Платон в такий час ще має бути на роботі. 

  У приймальні доглянута старша жінка тільки й встигає роззявити рота, щоб поставити питання, як випереджаю її зі словами:

-Передайте Платону… Мстиславовичу, що до нього прийшла його бос-Ка… колишня бос-Ка. 

-Пробачте, але він прохав не відволікати його зараз, - пояснює працівниця.

-Він у кабінеті з кимось? 

-Ні, сам.

-От і добре.

  Кидаюсь до дверей і секретарка одразу ж опиняється біля мене, от тільки не встигає вчасно зупинити мене, бо двері я вже прочинила.

-Платоне Мстиславовичу, я не змогла її стримати, - винувато пояснює вона.

  І от, діловий чоловік, якого так добре знаю, і який у масивному шкіряному кріслі вивчає якісь документи, тепер підіймає очі. Впевнена, дівчата вішаються на нього й мріять закохати в себе, але доля розпоряджається іншим чином – цей красень хоче лише мене, от тільки я його вже ні. Навіть трохи прикро, що наш роман так закінчується. І найдивніше якраз те, що він взагалі зміг так покохати. Ніколи б не подумала, що таке можливо, якби це хтось сказав би у день нашої першої зустрічі. Тепер же від того розбещеного мажора не залишилось і духу.  

-Все добре, Валентино. Повертайтесь на своє робоче місце й надалі будьте пильними, - суворо відповідає Платон і оцінює мене поглядом. 

  Я підходжу до його столу, махом руки нахабно скидаю всі документи на підлогу, що змушує мого колишнього підійняти брови. Та він лише мовчки спостерігає за цим дійством, бо аж ніяк не очікував, що отак прийду до нього, ще й на роботу.

  Тим часом я з пакета починаю викладати всі страви на стіл, тоді ставлю йому пластиковий посуд, далі – собі. Роблю це зі смаком, прикушуючи губу, досконало складаю серветки, тоді зачиняю двері й ледь чутно вмикаю класичну музику на телефоні. 

-Ми зараз вечерятимемо? - нарешті не витримує й здивовано питає Платон.

-Та-а-ак, - кажу з таким виглядом, неначе нічого дивного в цьому немає. - А щось не так?

  Великий бос хмикає, але береться за виделку.

-Що ти? Все ідеально.

  Я різко натягую посмішку, він - теж. 

-Одна спільна вечеря - і кінець? - уточнюю.

-Ти мене більше не побачиш. Обіцяю.  

  І от, отримавши його обіцянку, берусь за страви. Багато собі накидаю в тарілку, швидко пережовую їжу, напихаю повний рот… А Платон лише спостерігає за мною, відрізаючи собі по маленькому шматку м’яса.

-Апетитненько… - ошаліло коментує він.

-Угу, хоч наїмся. Хоча навряд подужаю всі десять страв. 

-А я не про страви. Про тебе… - зізнається Платон.

-Дякую, - відповідаю щиро, хоч і з повним ротом, і знову натягую фальшиву усмішку. 

  Платон наче й хоче про щось поговорити, але сам себе ж зупиняє. Або це він просто від шоку задивляється, як грішу ненажерливістю.

-Ти ж поговорити хотів, - нагадую сама. - Давай… вивалюй! - киваю так, як оті дворові хлопці у спортивних костюмах. 

  Платон ледь усміхається на це. 

-Як нога?

-Болить.

-Пробач. Я знаю, що в цьому моя винна. 

-Ні-і-і, я ж надто вперта. Ти ж сам так казав. Чи забув?

   А тоді він знов серйознішає.

-Ти… дійсно закохана в того… Дениса? Скажи правду.

  Я перестаю жувати. 

-Майже. Це станеться скоро, я відчуваю.

-І навіть якби точно дізналась, що я таки не зраджував, то це б нічого не змінило? - продовжує свій допит Платон.

-Не змінило б. Я ніколи не дивлюсь назад. Такий от принцип. Чомусь мені здається, що наші стосунки в будь-якому випадку приречені. І рано чи пізно той Платон, яким ти був до зустрічі зі мною, може нагадати про себе знову.