11. Як на зло

Висуваю вказівні пальці перед собою.

-Не підходь! - голосно кричу. - Що ти задумав?

-Каміло… - він робить ще один крок назустріч, і чомусь нагадує мені маніяків з фільмів жахів. Хоча цей маніяк значно привабливіший, ніж ті, що екранізовані.

  У мене всередині закипаюча лава, яка от-от викине назовні пекельні емоції.

-Я просила не підходити! - нагадую. - Чого тобі треба?!

-Спокійно поговорити.

-Ти - псих, Платоне. Так настирливо когось переслідувати - це не ненормально.

-Можливо… але знову ж таки це завдяки тобі я такий. Ну не можна ж так відштовхувати чоловіка, це зачіпляє його самолюбство. Підемо у спокійніше місце, де дощ не крапатиме на голову й завершим почату розмову.

-Ні, не підемо!

-Що ж, добре, - Платон всідається у своєму дорогому костюмі на брудні камінці. - Поговоримо тут. Я от, Камі, хотів дізнатися звідки все-таки в тебе ті світлини. Це питання мучає мене, адже раніше я був впевнений, що та дівчина й справді мене з кимось переплутала, але тепер маю сумніви.

-Мені їх під двері запхали, - чесно зізнаюсь вже спокійніше. - Врешті сфотографувала на телефон, а паперові викинула.

-І хто ж це міг зробити? Є якісь думки? - Платон уважно вслухається в мої слова.

-Ні… Навіть не думала про це. 

-Хмм… - він чеше підборіддя й роздумує, занурившись в себе. 

-Виходить… у мене є вороги. Або у тебе.

-У мене навряд, а от у такого набридлово-дратуючого чоловіка, як ти… - злісно промовляю.

-Що ж, можливо. Або хтось не хотів, щоб ми бути разом. Теж варіант. На той момент ніхто не підбивав до тебе клина?

-Ні, ніхто.

-Тоді викреслюємо цей варіант… 

  Платон знову занурюється в роздуми. Він зараз абсолютно спокійний, тож напруга спадає і я йду на діалог оскільки вже й самій стає цікаво, кому воно було потрібно. Дощ в цей час ряснішає, але він теплий.

-А у тебе  на той час були вороги? - допитуюсь.

  На цей мій колишній криво усміхається й за головою складає руки в замок. 

-Безліч.

-То що тоді думати? Чи ти шукатимеш цього фотографа? Це безглуздо…

  Платон впивається в мене своїм проникливим поглядом і при цьому наче сканує.

-Камі, то ти віриш, що все було кимось сплановано, і я не зраджував? Я хочу, щоб ти повірила.

-Не знаю… Ні… Та і яка різниця? У мене стосунки з іншим.

-Він тобі не пара… - заперечливо киває Платон.

  Його слова діють на мене, як червона тканина на бика.

-Та звідки тобі знати?! Думаєш, що тобі немає рівних? Ти, Платоне, завжди мав завищену самооцінку й цим всіх нервував. Тому в тебе так багато ворогів. 

-Можливо… - сухо кидає він.- Але хіба я поводив себе егоїстично, коли був з тобою? Я турбувався про тебе, - він підіймається й робить крок до мене, - дбав як тільки міг. Та я ж вперше у своєму житті закохався, хоча до тебе в мене було багато жінок. 

  Я ступаю до краю з такою ж швидкістю, з якою він наближається. Не даю зменшити дистанцію між нами. Дощ б’є по наших тілах величезними краплями. І коли вже впираюсь в бортик даху, Платон підходить впритул. Рукою пригладжує моє волосся. Від цього в мене всередині все терпне. 

-Будь ласка, не треба… - благаю.

-Та ти ж сама цього хочеш…

   Його рука з волосся спускається до шиї. Я знаю, добре знаю, що зараз він схопить за неї й притягне мене до себе. Та цьому не бути. Я визираю з даху й помічаю недалеко драбину. І, в принципі, якщо так подумати, то чотири поверхи це ж не десять. Не так вже й високо, якщо дуже хочеться від когось втекти. 

  Вмить починаю бігти біля бортика до драбини, махом знімаю взуття на підборах, і на адреналіні закидую ноги за бортик. 

-Каміло! - Платон з жахом викрикує моє ім’я. - Ти що робиш?! 

  Він квапиться до мене, але я вже спускаюсь драбиною. Добре, що дощечки широкі, це хоч трохи заспокоює. 

-Повернись негайно! - просить він. - Надто високо!

  Та мені байдуже на його прохання. Якщо зі мною щось станеться він буде винним. 

-Що ж, вибору немає… - звучить його голос і Платон теж починає спускатись, що змушує мене пришвидшитись. 

  Якби не мої обставини, я б ніколи нізащо б отак не полізла. Але адреналін робить свою справу, а я лиш не дивлюсь вниз, щоб голова не закрутилась. А ще ж не виспалась…

  Драбина закінчується раніше, ніж хотілось би - за два-три метри від землі. Треба стрибати. Це і роблю без роздумів. От тільки, як на зло, невдало приземляюсь на ногу й одразу ж вищу від болю.

***

  Платон одразу ж опиняється поруч.

-Це було передбачливо… - він зітхає й киває головою зі сторони в сторону.

  Тоді присідає й, ледь торкаючись ноги, намагається зрозуміти, чи немає перелому.

-Не чіпай! - прошу в наказовому тоні. - Це все через тебе!

-Ні, це тому що ти вперта! Я завезу тебе в лікарню.

-Нізащо! Я викличу швидку. А ти забирайся, бо він твоєї присутності тільки гірше.

  Та хто мене послухає? Платон одразу ж підіймає на руки. Як було раніше… І несе до свого Мерседесу, куди обережно садить на заднє сидіння.

-Ненавиджу… Я тебе ненавиджу… - приговорюю дорогою.

  На це Платон нічого не відповідає, лише періодично косить на мене поглядом у дзеркало під час їзди. А я в цей час сиджу “надута” та терплю біль, звинувачуючи у всьому лише цього нестерпного чоловіка. І саме в цю мить телефонує Денис.

-Люба, я все-таки приїду, - каже він. - Так поки і з’ясував, як знайти того чоловіка, в якого мій паспорт. Хочу вже трохи розслабитись, а завтра продовжу пошуки. Ти вдома?

-Ні… їду в лікарню… - запнувшись, кажу.

-Що сталося?! 

-Невдало приземлилась на ногу. Я передзвоню тобі, коли лікар огляне. Поки не можу говорити.

  Швидко скасовую виклик, щоб Ден не питав подробиць. Не хотілось би, щоб мій колишній і теперішній зустрілись в лікарні. А від Платона я поки далеко втекти вже не зможу. А сам він навряд так просто піде геть.