10. Загнана в безвихідь

Як би не було з Деном весело вчора ввечері й спекотно вночі, на ранок я ледь розплющую очі. Треба тягнути ноги додому, щоб привести себе до ладу перед роботою. А так не хочеться. Можливо, все-таки практичніше переїхати до Дена назовсім? Ця думка до мене приходить зовсім несподівано. Хоча він, здається, не пропонував, а лише на минулі вихідні запрошував і все. Та хіба б він був проти? Цікаво, наскільки серйозні наміри він має щодо мене. 

-Денисе… - штовхаю його в плече. - Чуєш? Денисе!

-У-у, - доносить глухий звук з-під ковдри.

-А ти б хотів з’їхатись?

  Денис вилуплюється з-під ковдри на світ Божий і через щілинки очей дивиться на мене, докладаючи максимум зусиль, щоб зібратись докупи.

-З’їхатись? Було б непогано, але краще пізніше…

-Пізніше? А чому так? - в недорозумінні допитуюсь.

-Я зараз маю сконцентруватись на своїх планах, а на тебе, Камусе, не відволікатись не зможу.

  Ну якщо так… Все, його виправдано. Цілком і повністю. І поки про це роздумую, Ден знову засинає. 

-Денисе, чуєш? - знову буджу його. - Я вже поїду, бо ще додому заскочити хочу.

  А у відповідь лише доноситься сухе:

-Цілую, обіймаю…

  Закочую очі, але Ден цього не бачить. Я ж сподівалась, що він відвезе мене. Що ж, доведеться їхати на таксі. Квапливо збираюся й роблю все, як задумала, після чого з невеликим запізненням заявляюсь в “Адванс_проміт” з великим паперовим стаканом кави в руках. Вона така міцна, що аж в роті терпне. Все-таки до Дена краще перед вихідними приїжджати.

 На коридорі ще здалеку помічаю Кіру. Цікаво, як довго ще доведеться перед нею вдавати, що я зайнята. У мене щодо неї двоякі думки, поки не роблю голосних висновків, а лише чекаю на дзвінок поліціянта, який все роз’яснить.

-Каміло! - гукає мене Кіра. - Сподіваюсь, сьогодні ти в гарному настрої.

-Ні, не виспалась! - підношу каву, демонструючи збадьорюючий напій.

-А чому? - вона підходить і схиляється до мене, зазираючи в очі. - Залицяльник не давав можливості?

-Яка ж ти кмітлива, - кажу наостанок і наближаюсь до робочого стіла.

-Ну-ну, навіть трохи заздрю. До речі, на тебе Саша чекає, - повідомляє Кіра, після чого показує на двері боса.

  Я аж роззявляю рота, бо не часто можу його побачити на робочому місці.

-А відколи він для тебе “Саша”? - не можу не поцікавитись.

  Кіра пригладжує свої руди кучері, всідається поважно на робочий стіл і заявляє:

-А ти не сумнівайся, що знайду шлях до серця цього “Грея”. От вчора в мене був сеанс в онлайні з сірою відьмою…

-Можливо, з чорною? - складаю обличчя в страшну гримасу.

-Ні, Каміло! З сірою, бо вона практикує і чорну, і білу магію. Так от… вона сказала, що в мого судженого ім’я на “С” починається.

-От якби на “О”, бо все-таки я думаю, він Олександром записаний.

  Кіра корчить обличчям, парадіюючи мене.

-Це для тебе на “О”, а для мене він Сашою буде. Особливо, - Кіра нагинається до мене і шепоче, - якщо ти допоможеш мені трохи змінити імідж. 

  Я відстороняюся. 

-Кіро, я пробую знайти час, бо я ж обіцяла, але поки це зробити не просто.

  Вона зітхає.

-Ну ти така подруга, що не дай Боже, - заявляє з образою й береться складати якісь папери в файли.

  Я ж допиваю каву й мчу до кабінету свого керівника, сподіваючись, що цього разу не отримаю запрошення разом поснідати, чи ще щось таке подібне. Дарма сьогодні кофтинку з глибоким декольте обрала. Ой, дарма…

  Та коли входжу, Олександр Дмитрович не обдаровує зацікавленими поглядами. Лише разочок його очі провалюються в декольте, але сам він з серйозним виглядом пояснює, що у нас з’явився інвестор.

-Ми маємо зробити все, щоб він затримався у нас якнайдовше. Що хочете, Каміло Ігорівно, робіть, аби він був задоволеним тим, що має з нами справу. 

-Я все розумію, - запевняю його. - Ви мене знаєте, проблем не буде, - запевняю.

-Що ж, зустріч о вісімнадцятій, тож я поки від’їду, але обов’язково повернуся, щоб послухати нашого “гаманця”. 

  І за декілька хвилин до початку керівник таки з’являється на роботі. Ще й захеканий. Мабуть, дуже квапився від своїх коханок сюди, щоб не втратити поважного інвестора.

-Ви готові? Питає мене. Всі мої помічники вже на місці.

  Я киваю й ми пересуваємося коридором, який здається нескінченним. У мене починає швидко битися серце. Ох, чорт… Це, напевно, тому, що не виспалась. В кімнаті сідаємо за овальний стіл і Олександр Дмитрович приблизно розповідає мені, які зміни тепер нас чекають. Аж раптом до приміщення заходять поважні чоловіки, посеред яких - цього просто не може бути! - мій колишній хлопець. Мій керівник продовжує мені щось розповідати, але його голос вже не чую. Спостерігаю, як група солідних чоловіків у дорогих костюмах займають свої місця. Всі вони не старші тридцяти п’яти, “вилизані” наче на фотосесію для глянцю прийшли. 

-Боже, який секс! Я хочу їх всіх! - штурхає мене Кіра, яка несподівано опиняється з іншого боку від мене.

  Та вони всі мене не хвилюють, а лише один з них, від появи якого враз стає важко дихати. Платон, коли помічає мене, підморгує. Чи мені здається? От нахаба! Це ж треба отак навмисно - Навмисно, так же? - влізти інвестором в компанію, де я працюю. От не вірю, що це збіг. Не вірю! Платон хоче весь простір навколо мене заповнити собою. Маніяк якийсь…

  Олександр Дмитрович їх теж помічає й киває до нас з секретаркою:

-Дівчатка, усміхайтесь. 

  Але я з шоку навіть рухнутись не можу. Згадати хоча б, як дихати. Зате готова закластись, що Кіра в посмішці зараз рота порве. За двох, певно, віддувається. 

  Я навмисно не дивлюсь на Платона, хоча уважно слухаю все, що він розповідає. А говорить так поважно й розкидується діловими словами, що то наче й не він. Хоч би раз цей покидьок запнувся.

  Своїми сильними руками Платон тримає величезну теку, яку в якийсь момент гупає на стіл, від чого аж труснуло. О-ой, він колись цим руками мене… Все. Не згадую. Не можна. От тільки згадувати й не потрібно, бо я і без цього все добре пам’ятаю. Всі його дотики, і те, як брав за талію, стегна, і, як в пікові моменти насолоди тягнув за волосся… У мене внизу живота зараз навіть переливається хвиля тепла. Я стискаю ноги докупи. Намагаюся не дивитися на Платона й навіть не чути його. А той ще й жартує в кінці доповіді - і всі починають сміятися. Одна я сиджу, наче когось ховають. Олександр Дмитрович, побачивши це, поглядом дає зрозуміти, щоб змінила вираз обличчя. Але я не можу…