9. Дорогою ціною

  Після непростої зустрічі зі своїм колишнім не йду додому, а неначе йому ж наперекір, викликаю таксі та їду до Дена. У ліфті, поки підіймаюсь в його пентхаус, приборкую свої емоції, бо не хочу показатися психопаткою. Планую все-таки розповісти Денису про те, ким насправді являється його бос. 

  Тисну на дзвінок й довго чекаю, поки двері відчиняться. Вже пізно, тож я не попереджувала про свій прихід, бувши впевненою, що мій хлопець знаходитиметься в такий час вдома. Врешті телефоную йому.

-Каміло… - чую приємний голос. - Радий тебе чути.

-Денисе, я приїхала до тебе. Ти не вдома?

-Ох, чорт… Чому ти не попередила? - бентежиться Ден.

-Ти ще не скоро повернешся?

-Через пів години. Зможеш зачекати? Я б хотів побачитись.

-Так, я теж хочу. Чекатиму…

  І щоб не чахнути перед зачиненими дверима, спускаюся надвір. 

  Прохолодно, бо осінь все більше вступає у права, а на мені легка блуза й ділові штани. Та, на щастя, через декілька хвилин знайомий Рендж Ровер заїжджає у двір і зупиняється біля мене. У цей час думаю про те, що Ден непогано заробляє, якщо може собі дозволити таке авто та й пентхаус не кожному по кишені.

-Заходь! - махає він.

  Я одразу опиняюся на передньому сидінні й цілую Дена в губи.

-А ми кудись поїдемо? - цікавлюсь.

  У цей час він з гордовитим виглядом, хоча він в нього постійно такий, бере з заднього сидіння різнокольорові яскраві квіти й вручає мені.

-Дякую. Вони неймовірні, - трохи ніяковію, бо як будь-яка дівчинка обожнюю такі ароматні компліменти.

-Все найкраще для моєї кицюні, - заявляє Денис, знову цілує, граючись, закусує мою нижню губу, а тоді відсувається й зацікавлено вдивляється в моє обличчя. - Ти вже вечеряла?

  Робила спробу повечеряти, правильніше було б сказати. Адже лише ловила пікантні нотки страв, які нам з Платоном виносили. Та жодну так і не покуштувала: ні м’ясну, ні овочеву, бо всю увагу на себе перетягнув нахабний фрукт з мого колишнього. 

-Ти не уявляєш, яка я голодна! - емоційно заявляю, після чого Ден починає вести Ровера з двору. - Тим паче день був складним. На роботі з Кірою довелось бачитись, постійно вдавати, що дуже зайнята. А твій цей товариш, що моїм пограбуванням займається, слухавку не бере. Уявляєш?

  Ден одразу ж зі шкіряної барсетки дістає свій мобільний і прикладає слухавку до вуха.

-Ти йому телефонуєш? - питаю.

  Ден змахує головою, а тобі чую:

-Здоров був. Тут на тебе скаржаться, мовляв, ти не відповідаєш.

 Денису щось говорять, я, на жаль, не чую що саме, а тоді мій хлопець вмикає гучний зв’язок і кріпить мобільний на магніт поруч.

-Добрий вечір, - вступаю в розмову. - Ви пробачте мені, що так часто турбую, але хочу дізнатися, чи мали ви вже розмову з Кірою, адресу якої вам давала.

-Ні, ще ні, бо одна з ваших сусідок згадала, як бачила когось, хто в той день терся біля ваших дверей. Вона з’явиться  у відділок, ми складемо фоторобот, а ви живіть спокійно, Каміло, займайтеся своїми справами. А ж одразу сповіщу, як тільки доберусь до істини. Ми обов’язково знайдемо того, хто вас обікрав. Повірте. Але треба більше часу, й, якщо можна, будь ласка, не відривайте від процесу.

  Мені соромно, що постійно турбую професіонала своєї справи. Вирішую, більше не проявляти таку настирливість і довіритись пану поліціянту.

-Та, справді, не займай його зайвий раз. Він зробить те, що обіцяв. Я добре його знаю, - запевняє Ден, і я остаточно викидаю з голови ситуацію з пограбуванням. Принаймні, поки що.

-Денисе, а чим ти був зайнятим в такий пізній час? - допитуюсь, засовуючи носа поміж пелюсток.

-”Денисе”, - він копіює мене, зітхнувши. - Хотілось би стати для тебе, скажімо, “котиком”, - посміхається, не повертаючись до мене.

-Ахах, добре, котику. То де ж ти був?

-Це допит? 

  Ден різко вивертає кермо, від чого мене заносить. З ним їхати, як на американських гірках кататися.

-Ні! Можеш не відповідати. Але чому в тебе такий прекрасний настрій - розкажи.

-Та відповім я: розмовляв з однієї діловою людиною, яка допомагає мені створити свою власну фірму. А ж казав тобі про свої плани?

-Так, але ти не казав, що займаєшся цим вже.

-От і проговорився, - Ден знизує плечима. - Краще так, ніж, щоб ти запідозрила мене в нічних походеньках.

-Навіть у думках не було.

-Знаю я вас - дівчат.

  Легенько штовхаю Дена й він сміється в повний голос. Ще не бачила його таким щасливим, зазвичай він серйозний, мовчазний й загадковий. Завжди залишає після себе терпкий післясмак. А сьогодні просто душка, навіть жартує.

-То все просувається на відмінно?

-Так, - різко киває Ден. - Навіть дивно від того, що все так чудово. Фундамент покладено, тож хочу відсвяткувати це зараз. Та й тобі не завадить розслабитись. Правда ж?

  Доводиться свої плани щодо розмови про Платона запхати в “чорний ящик”. Але все одно розкажу, хай і пізніше. Бо колишній поводить себе, неначе схибив, і від цього стає лячно, не знаю, який від нього вибрик очікувати далі.

  Ми приїжджаємо на територію з розкішним рестораном, навколо якого все заквітчано.

Біля закладу річка грає відблисками від місяця. На ній гойдається в рожевий колір фарбований човник з надписами про любов, а поруч чоловік чекає на охочих поплавати в романтичній атмосфері.

-Хочеш? - коротко питає Ден.

  На що я швидко-швидко киваю:

-Угу, і ще твій піджак.

   Тоді він як джентльмен накидує на мене піджак і жестом показує, щоб зачекала п’ять хвилин, квапиться до ресторану, а звідти виходить з пляшкою та фруктами.

  Я стрибаю від радощів, плескаючи в долоні. Так радісно, що в такому загадковому Дену відкриваються такі романтичні сторони. Ще трохи - і я закохаюся. Насправді дуже на це сподіваюся, в першу чергу щоб забути Платона.

  Денис розмовляє з чоловіком, але замість грошей, поки залишає йому якийсь документ як гарантію, що ми повернемо човника. Тоді Ден тримає мене за руку, допомагає залізти, і я, всівшись, верещу від захвату, як маленька дитина. Ох як мало мені треба для щастя…