8. Сповідь колишнього

  Я сиджу на задньому сидінні й дивлюсь у вікно. Нічого не говорю. Через бурхливий потік думок здається, що все за вікном втрачає різкість. Платон у цей час заводить двигун, швидше за все при цьому вдивляючись на моє відображення у дзеркалі, й виїжджає з котеджної зони. Поки теж мовчить. 

  Боязко… Хоча знаю ж, що він адекватна людина, але останнім часом цей чоловік мене лякає своєю настирливістю та несамовитістю в погляді. Навіть закрадається думка про те, що він зараз вивезе мене з міста, чи вкраде, десь зачинить, і не відпустить аж поки не доб’ється свого. А от що йому треба не маю і найменшого уявлення. Ну, скажімо, поговоримо ми, я ще раз нагадаю, що тепер зацікавлена в іншому чоловікові, а далі що? Ця невідомість і лякає. Але ходу назад вже немає. Я як та лялечка, що потрапила в павутину й шансу на порятунок немає. 

  Дістаю телефон і міцно тримаю в руках на випадок, якщо він схибив і запланував щось божевільне. Наважуюсь все-таки крадькома глянути на обличчя Платона у дзеркалі, сподіваючись, що ми не зустрінемось поглядами, але це таки трапляється, тому знову відвертаюсь до вікна. Та я встигла помітити, що настрой у Платона надсерйозний. Дивно, адже я сіла в його авто, то чому він не радіє своїй перемозі? 

  Здавалось, я добре його знала, але зараз між мною та Платоном така прірва, що вже й сумніваюсь, що ми були близькі. Ця прірва - моя образа, яка досі наповнює мене по самі вінця. Хоча те, що фізично він зараз знаходиться так близько, нагадує про спільні митті нашого псевдощастя й викликає ледь помітне тріпотіння. 

  Якою ж я раніше була дурепою - вірила в казку… Ох, навіть цей Мерседес в собі зберігає стільки спогадів, зокрема й гарячих з розряду “18+”. Платон його придбав, як тільки ми зійшлись, а до цього ганяв на спорткарі. Певно, зараз цей чоловік став настільки діловий, що спортивне авто вже не відповідає статусу.

  Наче кадри в голові прокручуються ті згадки про наше палке дозвілля в автівці. Тоді я була щасливою. Хоча не так вже й довго ми зустрічалися - не роки, а місяці, але для мене то ціла епоха. А що для нього? Платон лише після того як зрадив зрозумів, що хоче бути зі мною? Від цих думок хочеться іронічно засміятися й не помічаю, як мимовільно кутики червоних вуст починають тягнутися доверху. 

-Чому тобі весело? - несподівано питає Платон.

  Стає ніяково. Його голос наче заповнює весь простір і залишає слід, який не зникає. Тепер, звісно, знімаю з обличчя найменший натяк на радощі.

-Та от дивуюсь тому, що зараз відбувається, - зізнаюсь. - Ти кудись везеш мене, хоча й в розмові, яку випрошуєш, немає сенсу. Навіть стає смішно від цього.

  Бачу, як Платон затискує вуста всередину, міцно стискає щелепи. Здається, він вирішив, що я знущаюся. Та й нехай. 

-Ми їдемо до ресторану, Камі. Я вже казав. Сьогодні повечеряємо разом.

-Лише одна вечеря й ти зникнеш з мого життя. Обіцяєш?

  Він ледь киває. Схоже ніхто мене викрадати й справді не збирається. Платон паркує авто біля вже знайомого нам ресторану «Осман». І знову мої кутики несвідомо підіймаються. Я зараз наче собі не належу й здається, що попереду доленосна розмова, від якої багато залежить. 

  Платон допомагає вийти з авто, не втрачаючи можливості торкнутися моєї руки, й проводить всередину закладу, де в інтер'єрі поєднуються чорний мармур і біле дерево.   

 Ми з колишнім тут були ще до початку бурхливого роману, тоді мали дещо обговорити, й в той день сталась непередбачувана ситуація - ми не змогли розрахуватись за наше замовлення, й через це нас змусили відпрацьовувати їжу на кухні закладу. Я мила посуд - це було жахливо, а Платон - розкладав його. І згадавши ту безглузду ситуацію, яка тепер здається кумедною, знову ж не можу не посміхнутись. 

  Платон пояснює дівчині з високим хвостом при вході, що у нас бронь на його ім’я, й нас проводять до окремого столику, який відгороджений від усіх інших. Мій кавалер, який ніколи не був надто галантним, відсуває стілець, щоб я присіла. І як тільки приземляюсь на м'яке сидіння, він, бувши ззаду, нахиляється до мого вуха й каже:

-Сподіваюсь, твій хлопець випадково нас побачить разом.

  От же покидьок! Спочатку сердито пронизую його поглядом, поки він моститься на стільці із задоволеним виглядом, а тоді враз округлюю очі, бо розумію, що в Платона вистачило б нахабства назначити своєму помічнику Денису зустріч тут і зараз, щоб той зрозумів, хто тут третій зайвий.

-Поїдемо в інше місце, - підіймаюся, ближче підтягуючи до себе сумочку.

   Платон розтуляє долоні:

-Чому?

-Зараз сюди прийде Денис, я ж правильно розумію? Ти навмисно його позвав?

  Мій колишній починає сміятися. 

-Камі, ти справді думаєш, що сприймаю Дена як свого конкурента? - каже так, неначе його помічник зовсім нездалий чоловік.

-Чому ні? - цікавлюсь.

-Бо ви з ним - чужі, а у тебе зі мною своя історія й тим паче ні тебе, ні мене ще досі не відпустили почуття. 

-Неправда! - майже кричу, але тут же заспокоююсь, бо підходить офіціант і залишає на столі м’ясну страву.

-Ти можеш казати, що завгодно, але твої очі ніколи не брешуть. І ти хвилюєшся зараз, це помітно. Закусуєш губу, стукаєш пальцями по столу, занадто рівно тримаєш спину. 

-Платоне, навчись помічати різницю між “хвилюєшся” та “нервуєшся”, - чітко вимовляю кожне слово.

-Каміло… Ця вечеря має пройти на інших тонах, - мовить мій колишній і водночас безжально й чутливо впивається в мене очима. - Після нашої останньої сварки, коли ти без пояснень звинуватила мене в зраді, я так злився... Загалом був впевнений, що наші шляхи розійдуться назавжди, але згодом зрозумів, що сумую за тобою. Розіграти стосунки було фатальною помилкою. Треба зізнатися, що мене ще ніколи не тягнуло так до жодної жінки, як до тебе. 

-Послухай… тебе постійно тягне до жінок, ще й до різних. 

-Ні, я давно втратив смак до інших. 

-Чим я виділяюся, Платоне?