5. Краще перестрахуватись

Коли зранку розплющую очі, Дена поруч немає. Цікаво, де це він. Так бентежно вступати в нові стосунки, бо ніколи не знаєш, чого очікувати він партнера. Насправді ж Дениса погано знаю, тому він видається мені загадковим. А він досить замкнутий типаж, тож витягнути з нього хоч якісь факти минулого не так вже й просто. 

  Зате в нас була чудова ніч в цьому розкішному пентхаусі. Він - спортивний чоловік, пристрасний… Все-таки добре, що саме Ден зустрівся на моєму шляху. Якби тільки ще більше мені розкрився…

  Поки лежу, в очі знову кидаються картини з оголеними жінками. Вони чомусь дратують мене. Та не встигаю про це подумати, як в кімнату входить Ден в білому чоловічому халаті. Волосся як завжди ідеально зачесане на один бік.

-З добрий ранком, люба, - він одразу сідає на ліжко й простягає каву.

-Дякую. Я думала, ти втік від мене.

-Каміло… як ти могла?

  Ден тягнеться, щоб поцілувати, але перед цим встигаю надпити гарячий міцний напій.

-Хотіла запитати, - зазираю в його зелені очі, - чому саме такі картини? Їх так багато.

-Тобі не подобається таке мистецтво?

-Картини говорять про рису характеру, якої в тебе не помічала. 

-А ти психолог на пів ставки?

  Посміхаюся. Знову надпиваю. Кава пахне неймовірно, але одеколон Дениса перебирає цей запах.

-Я думала, таким мистецтвом все завішують бабії. Мабуть, це стереотип. Ти ж не такий?

-Не такий. Я - однолюб. І останнім часом мені дуже хочеться закохатися в одну чарівну дівчину. 

  Ден підсувається до мене ближче, але цього разу я налаштована на розмову, тому припідіймаю чашку, нагадуючи про свій напій. Його це поки зупиняє.

-У тебе вже були серйозні стосунки? - починаю свій допит.

-Мені тридцять п’ять, тож… - він криво усміхається. - Тричі - це багато?

-Не знаю. Загалом, то ні. Але якщо в тебе з тими дівчатами зайшло дуже далеко - то, мабуть, тепер буде важко будувати щось знову. От я ледь в себе прийшла після минулих стосунків. Мене зрадили. 

  Ден стискає вуста й зітхає:

-Мені шкода, Каміло. Ти - розкішна, - цілує руку, - тому не знаю, як можна було розбити твоє серце…

  Мені неймовірно приємно це чути, тому тепер кладу чашку на тумбі при ліжку й вже сама обіймаю Дена. 

-А розкажи більше про себе. Чим ти живеш, окрім роботи? Де буваєш? Які маєш захоплення? Денисе, я так мало про тебе знаю…

-З чого почати? - тихо запитує на вухо. - Насправді я постійно на роботі. Часто буваю у відрядженнях. Батьків давно немає. З друзями зависаємо п’ятницями в пабі.

-Ти б мене познайомив з ними? З друзями. 

-Колись познайомлю.

  О, а для мене це недобрі дзвіночки, якщо хлопець не знайомить з друзями. Одразу з’являються якісь недобрі підозри.

-І справді, - киваю й відводжу погляд, - я всього лише дівчина з якою ти провів одну ніч. 

-Н-і-і, - протягує Ден. - Не просто дівчина, а тепер моя дівчина. Я хочу бути з тобою, просто у нас суто чоловіча компанія, і вони не зрозуміють, якщо приведу тебе. 

  Те, що Ден назвав мене своєю дівчиною багато означає, тож тепер не так вже й образливо, що поки не познайомить з друзями. Хоча саме від них можна було б дізнатися більше про тепер вже свого хлопця. 

-А можна питання? - наближається до мене Ден і я киваю. - Справа, звісно, не моя, але, коли йшов робити тобі каву, то помітив невеличку сумку при вході. Отже, ти прийшла майже без нічого.

-Я поки не готова залишатись в тебе довше. Лише до понеділка, - пояснюю.

-З’їжджатись назовсім надто рано, тому не пропоную, і я зараз не про це. 

-Про що? - розгублено допитуюсь. 

-Ти що, залишила все, що в тебе є цінне вдома? Крадій ж може повернутися, хоч і вірогідність зовсім мала до жалюгідності, але шановний пан поліціянт радив поки забрати все з дому. Тут твої речі були б в безпеці. Чи ти мені не довіряєш?

-Довіряю! І вдома нічого не залишила, не хвилюйся. Ще вчора все віднесла подрузі.

-Тоді добре, - наче з полегшенням каже Денис. - Сподіваюся не тій, з якою святкувала так, що потім втратила пам’ять.

-Не нагадуй, - ніяковію, що аж щоки починають пашіти. - І Кіра мені найближча, тож…

  Несподівано Ден важко вдихає повітря й закочує очі, тоді хапається за голову й голосно видихає.

-Каміло, ти серйозно?! - голосно питає він.

  Не второпаю, чому він так в мить змінився в обличчі, напружився. Його погляд змушує почуватись винуватою, не зрозуміло за що.

-Що не так? - логічно запитую.

-Ти не думала, що надто дивно те, що ти нічого не пам’ятаєш в ніч, в яку тебе обчистили?

-Хочеш сказати… 

-Каміло, де ви взяли той напій, що пили? 

-Кіра принесла й потім змішувала з іншим алкоголем, але вже моїм. Але ні, не кажи, що ти думаєш на неї. Кіра - моя подруга й вона ніколи б не… Ні, не може бути.

  Мені стає так холодно на душі, що натягую на себе більше ковдри, наче це врятує.

-Каміло, та ти подумай сама! - Денис зі всіх сил намагається довести свою теорію. - Вона тебе напоїла, ти все забула й тебе саме в цю ніч пограбували. Крадій знав, що ти не завадиш. Все було продумано! 

  І тепер я нарешті починаю вмикати мізки. Дійсно, в словах Дена є логіка, але ж Кіра… Невже вона так вчинила б.

-А знаєш, що я ще думаю? - продовжує Денис в той час, коли вже мовчки нипаю очима й розгублено закусую губу, все більше обіймаючи ковдру, неначе це мій сховок від всього дивного, що коїться навколо.

-Кажи, - понуро прошу його.

-Ніякого злодія немає. Це та Кіра й обікрала тебе. 

-Ну, це вже занадто!

  Мені важко сприйняти останні слова Дена. Я зістрибую з ліжка й починаю вдягатися. 

-Зажди. Ти куди збираєшся? Я ж не хотів тебе образити, чи твою подругу… - пояснює Ден, схопивши мене за плечі в спробі зупинити. - Я лише припустив. Можливо, помиляюся.

-Я не образилась, - чесно зізнаюсь.