3. Армагедон в оселі

  Нарешті приїжджаю до котеджу, підходжу до дверей і за звичкою рукою тягнуся до сумочки. Але її ж немає. Стоп! Тоді як я маю відчинити? Про це я завчасно не подумала. Злісно хмикаю, звинувачуючи в цій безглуздій ситуації мою подругу, яка, певно, досі ще солоденько спить в себе вдома. А тоді все одно тисну на ручку дверей - і вони прочиняються. А це вже цікаво…

  Боязко заглядаю всередину, прислухаюся, але не помічаю жодного зайвого звуку. Схоже це я вчора отак просто залишила свою оселю, навіть не зачинивши на ключ. Вистачило ж розуму! Киваю головою, сама себе засуджуючи, а тобі різко відкриваю двері - й ввалююся до житла. 

  Деякі речі лежать по підлозі. Схоже на наостанок з Кірою зробили тут погром напідпитку. Або я сама впоралась. Хтозна. Знімаю босоніжки на підборах і йду в кімнату. Поглядом всюди шукаю телефон. І як тільки залишаю коридор, завмираю. В кімнаті не просто безлад, а справжнісінький хаос. Весь одяг вивернутий з шафи-купе, речі й робочі приладдя - з шухляд. Тепер я вже маю сумніви, що мене вчора аж так понесло. Схоже це все-таки… пограбування.

  Зриваюсь з місця й несусь перевіряти, чи все на місці. Добре, що найцінніше зберігаю в сейфі, тож тепер лише пересвідчуюсь, що він на місці. Так, є. І всередину, звісно, ніхто добратися не зміг. От тільки не все у мене було в сейфі. Були й гроші в гаманці, які ховала під одягом в шафі. Того гаманця немає. А там була гарненька сума. От чорт! А ще прикраси… І чому я їх не переклала у сейф? Дурепа! І ноутбука нема, навушників з лазерним дрібним гравіюванням “Лише моя” - на правому й “бос-Ка” - на лівому. Ех, любила їх так… Їх мені подарував колишній, який майже на все подароване впечатував оце “Лише моя бос-Ка”. От тепер хай крадій подумає, як позбутись надписів, якщо їх взагалі помітить, адже ті дуже дрібні. 

  Мене не вистачає, щоб передивитися все, бо огортає страшенний смуток, а на додачу посилюється головний біль, який мучив ще зранку, а тепер взагалі стає нестерпним. І сльози накочуються на очі. Як без цього? Єдине лише добре - знаходиться мій мобільний, який починає дзеленчати десь в кутку на паркеті.

  Підіймаю його й беру слухавку. 

-Денисе… - мій голос звучить жалібно, а далі намагаюсь хоч трохи заспокоїтись, бо все більше занурююсь у стресовий стан.

-Каміло, ти плачеш?

-Так. Мене пограбували. 

-Як це? Тобто… ти вчора забула зачинити своє житло? 

  Все, тепер він точно подумає, що я якась невдаха. І чому перед цим чоловіком постійно потрапляю в безглузді ситуації?

-Денисе, я ж без сумочки була, а значить і без ключів… А тепер не знаю, що робити. Зараз Кіру наберу, бо, можливо, хоч вона щось прояснить, а тоді поліцію викличу. 

-Ну, це правильно. Кірі дзвони вже, а представника з органів я тобі організую. 

-Не зрозуміла…

-Та звичайні незнайомі поліціянти лише писульку напишуть і тисячі разів вимагатимуть, щоб ти бігала покази давати. І врешті, звісно, так нікого й не спіймають. А у мене знайомий є, він мій боржник. Свої в органах, так сказати. Розумієш? Так більше шансів, що за твою справу візьмуться. 

-Денисе, ти мене знову так виручиш. Вези свого знайомого. Я з нетерпінням чекатиму.

-Тільки не панікуй, Каміло. Ти можеш на мене покластися. Я скоро приїду, - запевняє впевнений чоловічий голос, якому зараз вірю, як нікому.

  Як тільки нашу розмову завершено, набираю Кіру. Звісно, звинувачувати її та лаяти не збираюся. Так, вона робила ті довбані коктейлі, але ж не заливала в мене їх насильницьки. Отже, якщо хтось насправді й винен у тому, що сталося, то лише я сама. 

  Гудки… гудки… нудні гудки… А слухавку секретарочка не бере. А що як і в неї теж стався якийсь армагедон? Та ні. Вона ж не я. Це у мене почалась чорна смуга. А Кіра, певно, що таки досі спить.  

  Вже через декілька хвилин в моє житло входить Денис з діловим виглядом і швидким поглядом оцінює те, що в що перетворилася моя оселя. Я одразу кидаюся до нього в обійми, міцно втискаюсь в цього чоловіка, шукаючи підтримки.

-Лише поглянь, що вони накоїли. 

-Хто “вони”, Каміло?

-Я не знаю. Не розумію, як могла не зачинити двері.

  Ден ніжно погладжує мене по спині, цілує в лоб. А у цей час доноситься голос з-за спини Дениса:

-Багато вкрали? 

  Ми повертаємося до невисокого чоловіка з папером на теці та ручкою, яку тримає, сперши на вуста. 

-Каміло, це мій знайомий поліціянт про якого тобі розповідав. Він допоможе.

-Приємно познайомитись. Я так на вас сподіваюся. 

-Зроблю все, що в моїх силах! - бадьоро запевняє поліціянт. - Треба, щоб ви написали, що саме зникло. А я поки роздивлюсь тут все гарненько. 

  Я швидко киваю й берусь за справу. Поглядом проходжуся кімнатою. Через те, що речі розкидані важко сконцентруватись та й шок у мене. І це все до похмілля. Тож на це йде певний час. 

-Здається, все написала. Можливо, пізніше ще щось згадаю. Мені потрібно їхати в дільницю? - цікавлюсь.

-Ні, що ви. А зараз поставлю вам декілька питань, а тоді розпитаю в сусідів, чи ніхто раптом нікого не бачив. І, до речі, раджу ваш сейф і все, що залишилось, поки перенести кудись на всякий випадок. 

  Я киваю. І тоді відповідаю на питання, які варто було очікувати. Поліціянт щось постійно пише у свій блокнот, а Ден в цей час мовчки сидить біля мене, приобійнявши мене рукою. Після цього представник органів залишає мені свій номер на випадок, якщо щось згадаю, й прощається. 

-Не хвилюйся, Каміло. Цей тип - кращий у своїй справі, - запевняє Ден і міцно притуляє до себе. - На жаль, в мене ще сьогодні є робота, тому зараз мушу залишити тебе.

-Справді? - засмучуюсь.

-Ненадовго. І знаєш, - його зелені очі ловлять мій погляд, - хотів сказати, що хоч ми не так давно знаємося, ти дійсно можеш мені довіряти.

-Знаю, Денисе.

-Я думаю, тобі буде сумно залишатися в цьому помешканні. Їдь поки до мене, - він простягає ключі з брелоком, на якому пишеться адреса.