2. Вранішня несподіванка

 Просинаюся не в себе вдома, а в якійсь незнайомій кімнатці в сірих тонах з високою стелею. На стіні декілька невеличких картин з зображенням спокусливих оголених жінок. Де б це я могла бути? Якби не ці картини, то б вирішила, що Кіра потягнула до себе. Та в кімнаті взагалі не прослідковується хоч якийсь жіночий слід: ні розкиданих аксесуарів на тумбі, ні косметики, ні фоторамки з близькими… То може тут мешкає якийсь чоловік? Але хто? 

  Щільніше закутуюсь в ковдру, а тоді враз різко заглядаю під неї. Хух! Я одягнена. Добре, що хоч так, бо хтозна-чого можна від себе очікувати після коктейликів моєї подруги.

  Оглядаюсь, щоб знайти телефон, як чую повільні кроки, що наближаються до дверей. Завмираю та навіть затамовую подих. Двері трохи прочиняються - і я вже бачу обличчя свого залицяльника Дениса, який тепер впевнено заходить в кімнату.

    Ден - солідний чоловік з невеликим гострим носом, вольовим підборіддям. Темно-русяве волосся у нього сьогодні, як і завжди, бездоганно зачесане на один бік. Працює у великій компанії. 

  Ми з ним познайомились випадково. Він підійшов в кафе й вкрив з голови до ніг компліментами. Отак наче просто, але сміливо. Ми тоді трохи поспілкувалися й хоч я і не була впевненою, що хочу нових стосунків, оскільки минулий розрив був надто болючий, все ж Денис нав’язливо став зустрічати мене після роботи, а згодом він таки дужче сподобався мені, і я вирішила, що цей чоловік - не така вже й погана для мене партія. Плюс зможу швидше забути свого колишнього хлопця. 

-Каміло, ти вже прокинулась? З добрим ранком, - він, ледь посміхнувшись, мене оглядає. 

  Навряд цей ранок добрий. Я чомусь в ліжку свого залицяльника, з яким не хотіла форсувати стосунки. Хоча навіть не знаю, чи між нами щось було. І питати таке неабияк незручно. Будь-який адекватний чоловік на його місці зробив би висновки, що я якась пияка - і розірвав би зв’язок. Але з вигляду Дена розумію, що його погляд не змінився. Дивиться на мене так само як і раніше, наче милуючись.

-Денисе… Я не маю тут бути. Просто… - вкладаю руками волосся, пригладжуючи, щоб хоча б мати кращий вигляд, - вчора моя подруга пригостила мене коктейлем. З ним щось було не так і я, здається, не пам’ятаю нічого з тієї миті, відколи його випила.

-Хочеш сказати, що твоя подруга тобі щось підмішала? - Ден так примружується, що майже не бачу його зелені майже нефритові очі.

-Не знаю, - відмахуюсь, відвернувши голову до вікна.

  Соромно зізнатися, що коктейлів було декілька й усі вони були надто міцні, як для мене. Та стресова ситуація, що сталася напередодні, мабуть, штовхала мене випивати знову й знову в надії забути зустріч з колишнім. А врешті я забула посиденьки з Кірою й усю цю ніч, а зустріч з Платоном і душевний погляд його блакитних очей, як на зло, пам'ятаю до найменших подробиць.

-Я думав, що такі ділові леді взагалі не вживають, - зізнається Ден. - Але так навіть веселіше. 

-Пробач, що так вийшло, - стискаю вуста, і самій так соромно, що хочеться під землю провалитися. - А як я тут опинилася? Ми… спали разом?

-Ні! - майже скрикує Ден. - Я ж джентльмен, тому ліг на дивані в вітальні. Ти мені посеред ночі зателефонувала й сказала, що від тебе поїхала подруга, а ти не хочеш бути одна, заснути не вдається. Тоді я сам запропонував до мене приїхати.

-Я була неначе божевільна, так?

-Кумедна, весела… Поговорити ми не змогли, бо ти ж постійно сміялася, а тоді прилягла й швидко заснула.

-Зрозуміло, - полегшено зітхаю вголос.

  У голові дзвенить, але на душі спокійно. Добре, коли все добре закінчується. Але скажу Кірі, щоб більше свої фірмові коктейлі не пропонувала.

-Щоправда, був один момент. Або, можливо, то мені лише почулося… - продовжує Ден. - Коли ти заснула, то назвала чоловіче ім’я. 

-Яке? - всередині все сковує.

-Здається, Платон. Маєш таких знайомих? 

  Заперечно й трохи несамовито киваю збоку набік головою. Чорт, обіцяла ж собі бути щирою, але не можу ж Дену зізнатися, що уві сні кликала свого колишнього. 

-Рідкісне ім’я, - Ден прикладає палець до підборіддя й наче над чимось роздумує. - У мене є такий знайомий, точніше він мій - бос. 

  Сідаю ближче до Дена, трохи нахиляюся й заглядаю прямо в його очі. 

-Твого директора звати Платон? - перепитую.

-Так. А що? 

  Відсуваюся й ховаю погляд.

-Ні, нічого. Дійсно, то рідкісне ім’я. 

  А тоді помічаю, як голова болить дужче. То, мабуть, від новини про його боса в мене тиск стрибнув. Хоча яка вірогідність, що мова йде про мого колишнього хлопця? Чи все-таки…

-Слухай, а ти не розповідав раніше в якій компанії працюєш. Мені ж цікаво.

-Моя компанія входить до “Int. holding us”. Чула про цей холдинг? 

-Звісно… - мимовільно відповідаю й туга одразу огортає холодом, стає надто незатишно.

  Мені так хотілося, щоб між мною та Платоном не залишилось нічого спільного. Я все для цього зробила. І ось - мій новий залицяльник працює саме на того зрадника з мого минулого. Як обставини могли так зійтися? Що це, якщо не знущання долі наді мною? Де я так нагрішила? 

-Все добре? - чутливо запитує Ден.

-Та ні, після посиденьок з подругою - не дуже, як бачиш. Можна води?  

  Ден ляскає себе по лобі. 

-Я ж хотів принести тобі кави. Негайно виправляюсь, моя люба. 

-Ні-ні. Лише води.

  Він, наче Джин з лампи, жартома кланяється головою й залишає кімнату. Я занурюю пальці в волосся й страждально мичу. Та не встигаю проаналізувати нову інформацію, як Ден повертається з тацею на якій, окрім стакана з водою, ще є яєчня з беконом та зефір у формі квітів.

-Я вирішив, що тобі не завадить поснідати, - він засліплює усмішкою. 

-Дякую. А скільки взагалі годин? Можливо, мені на роботу час…

-Каміло, сьогодні субота. Розслабся й поснідай. Я ж старався для тебе.

-Дякую, - беру тацю до рук і з ввічливості наколюю шматок яєчні на виделку, хоча й апетиту зовсім немає. - А телефон мій у тебе?