1. Він мене знайшов

 У мене сьогодні чудовий настрій, але погода йому зовсім не відповідає, бо просто зараз починає крапати дощ. Нічого, я встигну дійти до своїх дверей в довгому котеджі ще до того, як дощ посилиться. І варто мені зробити декілька кроків, цокаючи підборами своїх шалено дорогих туфельок, як краплі частіше відбиваються від асфальту, - і починається злива. Тепла вереснева злива. Цікаво, якого кольору зараз стане мій білосніжний корсет з такими ж білими діловими штанами?

  Пришвидшуюсь, і майже одразу помічаю, що за мною хтось хутко йде. Ледь обертаюся й краєм ока бачу, що то якийсь чоловік, але він за статурою не схожий на жодного з моїх сусідів. Можливо, до когось в гості приїхав? І поки роздумую, він продовжує пересуватися за мною, при цьому нікуди не звертає. Від цього стає ніяково. Чого йому треба? На жаль, я не встигла роздивитись обличчя. 

  Починаю бігти й різко повертаю в бік сусідського гаража, заховавшись за виступ. Через таку погоду надворі нікого немає. От чорт… Зате зараз подивимося, хто цей переслідувач. Від хвилювання навіть затамовую подих. І наступної миті цей чоловік з’являється в полі мого зору. Коротка стрижка, вистрижена по сучасному, високий зріст, широкі плечі…

  Так, він без сумнівів переслідував мене, бо тепер обертається в боки, шукаючи. І знаходить. 

-Платоне..? - зривається з моїх вуст ім’я колишнього хлопця.

  Ні, не просто хлопця, ми жили разом, планували майбутнє, шаленіли один від одного. А як все починалося… Він, бувши зухвалим поганцем, влаштувався до мене на роботу, щоб отримати відгук, через який на кону були великі гроші. Це довга історія, нам навіть довелося якийсь час перед моїми батьками грати пару, інакше я б втратила роботу. Спочатку ми були корисними один одному, а потім… спалахнув вогонь, обоє закохались, і він обіцяв змінитись, зав’язати з колишнім розпусним образом життя. І все було наче в казці, поки мені в руки не потрапили світлини з доказами його зради й конкретною датою цього “брудного” вчинку. 

  Після того я вже й не сподівалася, що зможу колись кохати. Переїхала, змінила роботу, розірвала стосунки з нашими спільними друзями. І от після появи Дена, нарешті, трохи вдалося забути колишню любов. 

-Каміло…

  Він, у вже геть змокрілому костюмі, повільно наближається до мене важкими кроками. У мене в горлі стає комок. Я загнана в безвихідь.

-Я так довго тебе шукав, - зізнається Платон, і від цих слів у мене всередині щемить.  

-Навіщо? 

-Я не можу без тебе. 

  Я знаю його, як сильного й гордого чоловіка з чіткими рисами вродливого обличчя, неймовірно палкого та впевненого в собі. Коли він мене побачив вперше, то дозволив собі просто підійти й ляснути по дупці. Вистачило ж нахабства! А зараз цей чоловік на мене дивитися, наче жебрак, який благає води. Намагається зловити мій погляд. Підходить все ближче й згодом входить в мій особистий простір, куди йому тепер заборонено суватися. От як людей змінюють почуття.

-Не смій до мене наближатися! - підвищую голос, а сама от-от заплачу, бо досі не можу повірити, що ми тепер чужі. - Я ніколи не забуду про твою зраду.

-Але я не зраджував! - продовжує брехати він. - Ми востаннє, як бачились, були сердиті, я - на те, що ти мене в такому звинувачуєш, ти - бо чомусь підозрюєш мене, а тепер обоє ж охололи - і я хочу поговорити спокійно.

-Платоне, - мої вуста тремтять, - у мене є докази… 

-Які ще докази? - він високо здіймає брови, розводить руки від емоцій.

-Докази твоєї зради.

  Обличчя мого колишнього враз стає похмурим, на переніссі з‘являється вертикальна зморшка. 

-Як ти міг, Платоне? 

  Це питання я тисячу разів подумки ставила йому, але навіть з такою підготовкою не можу стриматись - і сльози малюють вздовж обличчя тонкі вологі доріжки. І нащо цей покидьок з’явився знову? Я тільки його забула. 

-Все не так, як ти думаєш, Каміло. 

-Знущаєшся? 

-Та з чого ти таке взяла? Хоча б вислухай мене нарешті! - вимагає він і несподівано хапає мене за плечі. 

  Його дотик наче обпікає мене, тому одразу ж скидаю його руки, зробивши крок в бік. 

-Не чіпай мене, Платоне! Я тепер ненавиджу тебе, - кажу з усією ненавистю, яка розриває моє серце. - У мене стосунки з іншим, і у нас все пречудово. Не варто було мене розшукувати. Я благаю тебе - зникни, бо нашу історію завершено. 

-Я не зможу… - він киває головою зліва направо. - Ти маєш мене хоча б вислухати. Живеш у цьому будинку? - він оглядає котедж. - Дощ все сильнішає, тому краще зайти всередину, спокійно поговоримо без емоцій і тоді…

-Ти точно наді мною знущаєшся… - роблю висновок вголос.

-Камі, ти знаєш, що я все одно не відступлю. Лише одна розмова. Прошу. Інакше я приходитиму ще. 

-Не смій, - здіймаю палець вверх, - погрожувати мені! Ми - чужі, й тепер, дійсно, як ті… паралельні прямі. Нам ніколи не бути разом. Я кохаю іншого, - впевнено заявляю так, наче це правда, хоча насправді ще не встигла закохатися, в мене лише починають зароджуватися почуття.

  Тепер Платон задкує.

-Ти змокла, тому йди додому. Але я не прощаюсь.

  Він розвертається й прямує геть, а я більше не стримую себе. Плачу нестямно. Схлипую вголос. Не розумію, чому взагалі колись зв‘язалась з цим чоловіком, і чому мені знову так шкребе на душі. Але в будь-якому разі я не зміню рішення, не повернусь до нього. Ніколи! Краще вже переламати себе, ніж знову зустрічатися зі зрадником. 

***

  Додому завалююся вся змокріла. Краплі з мого костюма стікають на паркет. Недбало кидаю свою дорогу сумку до шафки, взуття не знімаю, так і йду до кімнати, залишаючи мокрі сліди. Гепаюсь животом на ліжко й продовжую ридати. Але ні, я не шкодую, що розійшлася з Платоном, не через це плачу, а себе просто шкода, витраченого часу й нервів. А з іншого боку - якби мені вже було б байдуже на колишнього, я б так не реагувала, побачивши його. Тепер наче десь в глибині мене проснувся гнітючий звір, якого я так довго вколисувала.