Глава перша і остання

— От чорт! — вилаявся Демид, дочитавши послання із Документального центру. Датчик у формі гарнітури перед обличчям мʼяко блимнув зеленим світлом і подав звуковий сигнал. За ним пролунав механічний жіночий голос у вусі: «Контролюйте рівень споживання кисню. Ваш ліміт вдихування повітря на сьогодні може перевищити ваш виділений бюджет».
Демид тицьнув на кнопку із заспокійливою музикою і прикрив очі.

Люди в 6024-му році мають відстежувати свої емоції. Якщо вони нервують, починають частіше дихати, відповідно, споживати більше повітря. Чим більше споживають повітря, тим більшу суму знімає з їхнього рахунку програма в кінці доби. В інтересах влади було збільшення використання кисню, тому спортзали мають квоту на підняття цін, у парках простелені ідеальні доріжки, будуються стадіони для активних видів спорту. Поширюється це спонукання і на дрібниці. Наприклад, гарнітури обладнані різкими звуковими і світловими сигналами. Це вже Демид пом’якшив світло, щоб не било різко в очі й не лякало, пришвидшуючи серцевий ритм. І над звуком пошаманив. Безумовно, це було не зовсім законно, але хіба буде молодий хлопець втискатися в рамки, коли має достатньо знань, щоб обійти систему? Він і так у двадцять два роки почувався на всі сорок. Немитий рудий «їжак» на голові, відвислі пухкі щоки, помережане ластовинням тіло вагою під сто двадцять кілограмів за зростом один метр і сімдесят два сантиметри. Ще підлітком, коли мусив вибудовувати життя самостійно після смерті батьків, він усвідомив, у цій країні ти або багатий і здоровий, або проживеш до тридцяти п’яти максимум.

Шість років тому Демид був щасливим і рухливим хлопцем. Мама з татом мали хорошу роботу і величезний ліміт на повітря від держави як кращі інженери-електроніки. Але аварія обірвала не лише їхнє життя, а і зруйнувала Демидове. Влада країни швиденько анулювала рахунок батьків, прилаштувала хлопця на роботу, незважаючи на юний вік і натякнувши, що займеться ним після повноліття. Відсвяткувавши вісімнадцятиріччя Демид, про всяк випадок, попрощався з другом Оксеном, бо в будь-який момент міг опинитися в рандомному місті України. Та схоже, про нього забули — минуло уже чотири роки дорослого життя, а він досі слідкує за своїм шматком стіни на моніторі.

Після Четвертої світової війни устрій країн значно змінився. Хоча стверджувати, що відбувається за кордоном Демид не став би. Хто зна чи варто довіряти радіомарафону, де ненатурально привітні люди щебечуть щось у мікрофони у своїх, напевне задрипаних, однушках під дулом програми «Дерево життя», яка щовечора відправляє в Документальний центр їхні дані про споживання повітря. Україна ж точно відгородилася від сусідів муром, горішній край якого губиться ген-ген у хмарах, не впускаючи й не випускаючи нікого із цього імпровізованого острова. Розв’язуючи проблему працевлаштування, влада сама почала колись призначати громадян на посади на основі тестування здібностей та схильностей. Це настільки виправдало себе для верхівки, що вже й ніхто толком не скаже, коли було інакше. Демид тестування ще не проходив, тож працював «очима» на кордоні. Простіше кажучи дивився днями на монітор, де транслювалося зображення із кількох камер попри кілометри муру. Дільницю мав невелику, зарплату — теж, зважаючи на юний вік, коли дістав розпорядження щодо цієї роботи.

Саме тому мейл із Документального центру хлопця спершу схарапудив. Але і прочитання позитиву не додало — там йшлося про отримання спадщини від найближчого родича. Дядько Георгій вмудрився і після смерті завдати йому клопоту. Наче мало зіпсував життя в той день, коли сів за руль авто, а потім вижив у трощі, що забрала двоюрідного брата з дружиною та залишила Демида сиротою.

Демид зітхнув і перечитав список успадкованого: будиночок аж під Києвом, рахунок у банку з непоганими заощадженнями, декілька сертифікатів на оплату повітря і «особисті речі любому племіннику на пам’ять про родину». Останній пункт мав запах, якщо не проблем, то точно непотрібної Демиду мороки. Відмовитися не давали слова про родину. Бо ж раптом там щось і стосовно батьків буде? Якби не ця обмовка, чхати б він хотів на нажите Георгієм добро. Довелося замовляти доставку дроном і молитися, щоб там було якнайменше барахла.

Виявилося, що хвилювання щодо обʼєму вантажу були марними. Безпілотник придзижчав з однісінькою коробкою вже наступного дня. Пакування було примʼятим і з надірваним кутом, явно за щось ним зачепилися та смиконули. Настрій Демида одразу стрельнув угору. Не відкладаючи в довгий ящик, написав скаргу про посягання на особисті дані і спробу таємної перлюстрації — конфіденційність приватної інформації в їхні часи прирівнюється до вартості життя, а отже, можна стрясти добрячу компенсацію від влади — транспортна компанія бо державна!

І лише після цього й вирівнявши дихання, задоволений собою Демид, розпакував коробку. Зверху в ній лежав пошарпаний ноутбук із масними розводами від пальців. Під ним конверт і ще якийсь пакунок. Під останнім виявилися декілька обʼємних нотатників та тека — Демид розгорнув її — якісь креслення. «І навіщо мені це? — промурмотів впівголоса хлопець. — Дядько собі урну для власного праху з кондиціонером і світломузикою конструював чи що?». Відкинув кришку ноута, той запросив пароль. «Мусив би бути в конверті», — подумав Демид і потягся до біленького чотирикутника. Вийняв трохи готівки крупними купʼюрами й розгорнув листок паперу.

«Мій любий хлопчику! — писав дядько Георгій, — Хотів би я сказати, що ти — єдиний, хто залишився в мене з родини, але тебе я теж втратив того дня. Бо ти не горів бажанням зі мною спілкуватися (і я розумію це!), а я не знав, як показуватися тобі на очі. Хоч формально я не винен у аварії, та дотично… Саме я був за кермом тоді й ніколи собі не пробачу, що залишив тебе без рідних. Єдине чого я прагнув усі ці роки — повернути час та виправити найстрашнішу помилку мого нікчемного життя. І це не просто слова, побачиш сам. Адже, якщо ти читаєш ці рядки, мене вже немає. Але тобі передадуть мою працю, слідкуй, щоб вона не потрапила до рук влади. Всі відповіді в ноутбуку (пароль *************), кресленнях і моїх щоденниках (в них же віднайдеш список осіб із мого оточення, яким можна довіряти).
Я жодного дня не переставав любити тебе, Демидку. Надіюся, ти зможеш мене колись простити.
Завжди твій дядько Гоша».