Глава 10

Глава 10

В домені час сприймався зовсім по іншому ніж в реальності. За століття володіння цим особистим виміром я навчився керувати часом тут, це було не просто, і навіть енерговитратно, але часом це було дуже зручно. 

Наприклад створення часових бульбашок, в яких відбувалася тортурна генерація мани із грішних душ могла йти сотнями різних часових потоків. Хоча в більшості  таких бульбашках час  був синхронізований з плином часу в домені. Так було набагато енергетично вигідніше, так можна було отримати більше енергії, хоч і розтягнуто в часі. 

В одній такій бульбашці для душі могли пройти тисячі років, а в реальності всього кілька секунд. В результаті я отримував за кілька секунд величезну кількість енергії, щоправда, таке прискорення вимагало великої кількості енергії, та й потім доводилося прощатися з такою душею, бо вона відправлялася на переродження, точніше ядро душі відправлялося на переродження. 

Перемістившись у внутрішній двір свого палацу, або як деякі підлеглі демони називали цитаделі, я з задоволенням вдихнув повітря сповнене темною енергією. Хоч якби я не фільтрував енергію, і хоч якби не намагався зробити домен нейтральним, але я був демоном, Лордом демонів, то ж тут, біля серця мого домену фільтри не справлялися і все було просочене моєю темною демонічною енергією.  

Навколо цитаделі розкинувся мій світ — величні гори, порослі лісами. Небо, затягнуте вічними хмарами над цитаделлю, час від часу спалахувало блискавками, що освітлювали похмурий пейзаж. На контрасті з яскравою і сонячною атмосферою вже за кілька кілометрів від цитаделі це було ще більш дивовижно.

 Все ж таки за останні чотири роки, і особливо за останніх два роки коли я почав практикувати тренування за методом принців Інферно я виріс в силах. Важко сказати на скільки, але фільтрам цитаделі ставало все важче фільтрувати мою енергію, вона ніби ставала важчою і на її очищення від демонічних домішків витрачалося зараз ледь не десять відсотків самої енергії. Варто буде подивитися, що можна зробити, а то ж не тільки демони бувать в мене в домені, і для них така атмосфера може бути смертельно небезпечною. 

— Господарю! — почувся голос, і до мене підбіг  демон-дворецький. За ці роки він уже звик до моїх раптових появ. — Як добре що ви повернулися! У нас...

— Що цього разу? — втомлено запитав я. Він був чудовим управителем, але мав одну дратівливу рису — вічно скаржився на нестачу ресурсів. Проте варто відзначити, що завдяки йому я вже не раз виживав в ситуаціях коли мав гарантовано померти. В нього, в запасниках завжди буде щось дуже корисне для будь-якої ситуації, от тільки допроситися в нього про щось було тим ще випробуванням.

— Нам катастрофічно не вистачає молодших демонів для контролю над грішними душами! — почав він. — Я вже розподілив усіх по змінах, але...

— Стоп, — перервав я його, — незабаром отримаєш нових демонів. А зараз у мене є більш термінові справи.

— Але ж, пане...

— Я обіцяю, що найближчим часом навідаюся в Інферно і приведу тобі нових помічників, — твердо сказав я, все одно найближчим часом треба провідати Інферно, а значить можна буде набрати нових демонів. — А зараз мені потрібна тортурна.

Дворецький зітхнув, але слухняно вклонився: 

— Як накажете, мій пане. Кат вже чекає на вас.

Я кивнув і попрямував до входу в підземелля. Масивні ворота, покриті рунами, безшумно відчинилися переді мною. Сходи вели глибоко під землю, де розташовувалася моя особиста тортурна, я там не часто буваю, все ж таки намагаюсь тримати себе в руках, не стати остаточно демоном. Але іноді, як зараз, потрібно вивільнити свої демонічні почуття щоб не зірватися на чомусь справді важливому.

З кожним кроком вниз температура падала, а повітря ставало важчим від концентрації моєї демонічної енергії, особисто мені було приємно, відчуття ніби хтось близький тебе обійняв, а от іншим було ніяково тут, і навіть неприємно. Якось Флора ходила зі мною в тортурну до Ката і потім кілька днів відходила від впливу на її енергетику і це при тому, що моя енергія до неї ставиться лагідно, намагається захищати. 

— А, господар повернувся! — радісно привітав мене Кат. Він стояв біля свого улюбленого "робочого місця" — великого кам'яного столу з безліччю рун і ланцюгів. Це був шедевр темної артефакторики, суміш людської темної артефакторики і демонічної.  — Маєте для мене роботу?

— Так, дещо цікаве, — кивнув я. — Сім душ, включаючи одного псіона класу А і одного аграфа.

Очі ката жадібно спалахнули: 

— О-о-о, давненько у нас не було таких цікавих... гостей.- йому подобалося катувати аграфів, особливо ломати особистість. Аграфи були безсмертними поки хотіли жити, звісно їх можна було вбити, але вони не старіли самі собою. І от мій кат любив довести їх до межі після якої душа аграфа сама пришвидшено старіла.

— Почнемо з дрібноти, — сказав я, матеріалізуючи першу душу на столі. — Цей був просто псионом-найманцем.

Кат кивнув і активував руни на столі. Ланцюги ожили, міцно утримуючи душу. Я підійшов ближче і торкнувся її свідомості.

— Ну що ж, почнемо, — промуркотів я, викликаючи полум'я безодні.

Перші пʼять душ виявилися не дуже цікавими — звичайні найманці, які знали лише те, що їм сказали командири. Але навіть ця інформація була корисною — імена, явки, контакти. Я ретельно копіював все у свою пам'ять.

Шостою була душа аграфа. Цей виявився цікавішим — вигнанець зі свого Дому, він сто років переховувався під чужим ім'ям.

— Ненавиджу вас, вуханів, — процідив я, посилюючи полум'я. — Завжди створюєте проблеми.

— Я... я все розповім! — заскавчав він, коли темне полум'я торкнулося його сутності.

Історія виявилася банальною — згвалтував людську жінку під час завдання. Сам вчинок для аграфа не був чимось особливим, але жертвою виявилася дружина глави ради директорів корпорації "Нейромережа". Дому довелося рятувати репутацію, пожертвувавши паршивою вівцею.