=14=

Сьогодні день мого переїзду. Речі спаковані і завантажені у машину Юри. Дивно, я прожила в цій квартирі два роки, а речей на один багажник і пара коробок на задньому сидінні. Хоча, я майже все залишила ж. 

Квартиру продали швидко. Після обговорення свого зізнання, тут я шокована до сих пір, Юра вмовив мене ще знизити ціну. Це спрацювало і вдалося продати буквально за тиждень. Вчора оформили останні документи, а сьогодні передали ключі новим власникам. Звісно, можна було б поїхати раніше і приїхати сюди тільки для оформлення документів або взагалі через третю особу, але я хотіла сама закрити останні двері в минуле.

Я пройшла в хол офісного центру, де розташована фірма вітчима. Я не хочу нікого бачити і зараз. Усі ці дні я й не бачила. Мати телефонувала, але не приходила. Сестра навіть не телефонувала. По дорозі до офісного центру телефони матері, сестри та Андрія закинула в чорний список. Залишила тільки вітчима. З ним хотілося попрощатися. Все ж, він єдиний з усіх моїх близьких, хто був добрим і щирим зі мною. Це єдиний контакт, який мені буде шкода втрачати. Але доведеться. По приїзду до столиці, першою справою намітила собі зміну номеру. В новому майбутньому немає місця минулому.

На четвертому поверсі було тихо. Хоча тут тихо майже постійно. Вітчим мене чекає, я попередила, що хочу заїхати, але не говорила чому. Тож я сміливо направилася в приймальню.

– Ань? – чорт, сподівалася пронесе. Що ж, доведеться попрощатися і з ним.

– Так, Андрію, – я повернулася на голос і здивовано зрозуміла, що відпустило. Не болить при погляді на колишнього нареченого. Якісь відголоски є, але не болить більше.

– Привіт.

– Привіт.

– Ти тут як?

– Як і всі, через двері, потім ліфт, – я не злюсь, ні. Просто розмусолювати не хочеться. І Андрій це розуміє.

– Ми можемо поговорити?

– Так, але швидко. Вітчим чекає, у нього не так багато вільного часу.

– Відійдемо?

– Ні. Про що ти хочеш поговорити?

– Про нас.

Я тільки здивовано на нього подивилася, хоча на язику вертілося “яких таких нас?”

– Ань, я хочу все виправити. Я кохаю тебе, повір. З Настею у мене нічого немає.

Він явно очікує моєї відповіді, реакції, але я продовжую мовчки слухати і йому доводиться продовжувати.

– Я впевнений, що її дитина не моя. Як тільки вона народить я зроблю тест на батьківство. І розлучуся з нею. Я кохаю тебе і хочу бути тільки з тобою.

Вони вже одружилися? Швидко.

– А якщо твоя?

Андрій завис від мого питання. Таке враження, що цього варіанту він не розглядав. Схоже не такий вже й хороший він юрист, як здається.

– Ань..

– Андрію, досить. Ти можеш одружуватися, розлучатися з ким хочеш і скільки захочеш. Але це вже без мене. Кохаєш? Ти знаєш, а я тобі вірю. Але, як виявилося, одного кохання недостатньо. Я хочу бути впевненою в чоловіку, який поряд. Хочу знати, що при якійсь загрозі він буде боротися за наше кохання, за нас. А не прийматиме ситуацію з опущеною головою, як це зробив ти.

Я не стала далі продовжувати непотрібну мені розмову і пішла до вітчима.

– Привіт, тату! – з посмішкою проговорила. Давно хотіла так його назвати, але мені вбили в голову, що він мені ніхто, – Я попрощатися.

– Тобто? – я бачила шок на обличчі вітчима і якусь іскорку радості в його погляді.

– Переїжджаю, – пояснила, сідаючи в крісло для відвідувачів, – Квартиру продала, речі зібрала і вже їду. Забігла на хвилинку попрощатися з тобою.

– І куди? – якийсь він сьогодні заторможений трохи.

– Вибач, але не хочу говорити. Не хочу, щоб хтось знав. І… Я не повернуся сюди більше. Тому це наша остання з тобою зустріч і розмова. Я хочу почати все з початку.

– Розумію, – тільки проговорив він і піднявся із-за столу, – Можна тебе обійняти?

Без жодного слова я кинулася в його обійми. Мені так це потрібно. Хоча б зараз. Хоча б на останок.

– Щасти тобі, доню, – почула шепіт і мало не розревілася.

Не можна плакати. В машині чекає Юрій і без уваги мої сльози він не залишить. Я ще нічого не вирішила стосовно його почуттів. Не готова до нових стосунків. Але я даю нам шанс зблизитися в майбутньому. Можливо щось і вийде. А ні, то ні. У будь-якому випадку, поруч з ним мені не так страшно змінювати своє життя. Але йому я про це не скажу. Я собі в цьому зізналася щойно.

***

Олег стояв біля вікна і спостерігав як Аня сідає у незнайомий автомобіль. Незламна, незалежна. Нею він пишався завжди, не дивлячись, що не рідна. І хотів бути ближчим до неї, та дружина вміло створювала між ними дистанцію. А тепер вже не вийде це змінити, бо вона починає нове життя. Може і йому варто?

Він вже давно задумувався про розлучення з Ольгою. Вона змінилася. А може й була такою, просто він не помічав через свої почуття? Тільки от почуттів уже давно немає. Раніше його зупиняли малі дівчата. Потім, той факт, що доведеться Ользі віддавати половину нажитого за все життя. А наживав він сам. Після декрету вона і дня ніде не працювала.

Втратить сім’ю? Так останні події показали, що немає сім’ї. Він так хотів забезпечити свою родину, що пропустив момент, коли його дружина почала вести свою гру. Тільки нещодавно очі відкрилися. І якою ціною? Він Ані в очі не одразу зміг подивитися після всього. Настю він взагалі не впізнавав і не міг повірити, що оце стерво – його мила дочка. Про Ольгу навіть думати не хочеться. Тож чи варто продовжувати цю постановку? 

Що робити з Настею Олег не знав. Все ж його дитина. І він винен, що не приділяв належної уваги її вихованню. Але він не бачить в ній більше нічого рідного. 

Ще цей Андрій. Як він так помилився в ньому? Як може бути перспективний юрист і просто хороший хлопець таким слабохарактерним? Тест зробить, розлучиться… Чому одразу про це не заявити? І розлучатися не довелося б. Навіть не тявкнув нічого, коли по морді від Олега отримав. 

Ні, точно пора це закінчувати.