=13=

Так як приїхали ми у суботу і попереду був ще один вихідний у мене був час обдумати деталі переїзду. Між прибиранням, готуванням і короткими діалогами з Юрієм я вирішувала, що забирати з собою і обирала агенство, куди звернуся.

Ця квартира купувалася з старим ремонтом і деякими меблями. Коли я сюди переїхала і почала працювати, робила ремонт і обставляла своїми силами. Спочатку сама, потім у мене з’явився Андрій і він допомагав мені. Чи шкода залишати? З однієї сторони так, я все ж душу сюди вклала. А з іншої, оце все зараз мені здається якимось заплямованим. Та й куди я це все подіну? Нехай залишається новим власникам. З собою заберу лише свої речі і деяку техніку. 

У неділю провела Юрію невелику екскурсію по місту. День видався морозним, але сонячним, тож прогулянка вийшла хоч і не довгою, але приємною. І що найбільше сподобалося – ми не зустріли нікого з моїх знайомих.

Взагалі, з початком нового року мені перестали докучати дзвінками мати та сестра. Будучи у столиці, я розмовляла тільки з вітчимом, але поверхнево. Хоча чому я дивуюся? Ми ж завжди їздили відпочивати у перший тиждень року. Певно, не до мене родичам. Хоча дядько Олег не говорив, що вони кудись поїхали. Не важливо. Не чіпають і добре.

У понеділок звернулася в обране агенство. Ріелтор оглянув квартиру, погодили суму і заключили договір. От і все. Процес запущений.

Наступного дня тинялася по квартирі і не знала чим себе зайняти. Якийсь меланхолічний стан. Нікуди бігти не треба. Сидіти перед телевізором чи лазити в інтернеті бажання не було. Юрій поїхав на СТО, щось у нього десь стукало. Починати збирати речі? Я не знаю як швидко продасться квартира, хоча ціну погодили трохи нижче середньої ринкової. Вирішила перебрати одяг, може є що, чого я не ношу вже. Хоча його у мене не так і багато. Не фанатка я шопінгу. Це мати з сестрою кожні вихідні бігали по магазинах і ніколи не поверталися з пустими руками. Зі мною такі походи були рідко. Раз в місяць, інколи в два. Не те, щоб я страждала якось від цього. Але зараз, аналізуючи останні події, закрадається думка, що зі мною просто возитися ніхто не хотів. Необхідний мінімум придбали і достатньо.

Від мого заняття мене відволік дзвінок у двері. Певно Юрій повернувся. Ключі від квартири я йому не давала. Не було потреби. Ми або разом кудись виходили, або хтось залишався в квартирі. Та на порозі я зустріла далеко не Юрія.

– Привіт, Анно, – привіталася мати.

– Привіт.

– Впустиш? – як показово ввічливо вона спілкується зі мною. І так було завжди, зараз я це розумію.

– Минулого разу ти не запитувала мого дозволу. Що ти хочеш?

– Я не можу прийти до дочки?

– Наскільки пам’ятаю, я не дочка. Лише помилка.

– Перестань. У мене був поганий настрій, от і вспилила. Я прийшла з миром.

– Проходь, – відступила, щоб пропустити її. Можливо дарма, але не вдається мені повноцінно чинити їй опір. А може я просто все ще на щось сподіваюся. Вона ж мама. Не може мати настільки ненавидіти власну дитину.

– І що тебе привело? – ми сиділи за кухонним столом один навпроти одного.

– Навіть чаю матері не запропонуєш?

– Закінчився, – я хоч на щось і сподіваюся, але теплих стосунків між нами вже не буде.

Вона тільки піджала губи.

– Як у тебе справи? Не відповідаєш на дзвінки, сама не телефонуєш. Взагалі з радарів пропала.

– Нормально, – відповіла, знизуючи плечима. От слова наче турботливі, але відчуття таке, ніби просто завчені.

– Олег говорив, що ти звільнилася, – я тільки кивнула у відповідь, – Що плануєш далі робити?

– Не вирішила ще, – не хочу нікому говорити про свої плани.

– Олену Михайлівну зустріла вчора, вона сказала, ти до її сина приходила.

Я не розуміла про кого вона. Певно мати побачила це на моєму обличчі і вирішила пояснити.

– З сусіднього під’їзду. У неї син нерухомістю займається, Роман здається. 

Чорт, це як я могла так проколотися? Так, я зрозуміла про кого вона. І тільки зараз мені дійшло, що я звернулася в агенство цього самого Романа. Я його не бачила, але він же керівник. І тепер мати знає, що я збираюся роботи.

– Ти вирішила квартиру продавати?

– Так.

– І навіщо? А жити де будеш?

– Не хвилюйся. Розберуся. Може взагалі поїду звідси, – чорт, дарма сказала.

– Так їдь, – приголомшила мене, – А квартиру не продавай.

– Тобто?

– Переїзди, якщо так хочеш. А в квартиру сестру пусти. У неї сім’я, ще й дитина скоро буде. У них в квартирі і так не розвернутися.

Ось так просто…

– А де моя сім’я, мамо? Теж у сестри. Наречений і той у неї. Ще й квартиру їй? А мені що? Що мені, мамо? – боляче. Знову боляче. Не треба було пускати її.

– Анно, ти старша сестра. Ти повинна…

– Не повинна! Я нікому нічого не винна. Ви забрали у мене майже все! Хочете цю квартиру? Так купуйте! На загальних умовах.

– Анно!

– Досить, мамо! Досить! Забирайся звідси! Я не хочу нікого бачити. Ні тебе, ні сестру. Нікого!

Я не знаю коли вона пішла. Мати намагалася ще щось говорити, але я вже не чула її. В голові шуміло, в душі боліло. Я так і сиділа за столом, впираючись в нього ліктями. На що я сподівалася? Усе ж і так було зрозуміло ще тоді. А я… наївна маленька дівчинка, яка хоче справжньої материнської любові, а не тої ілюзорною, що була в моєму житті. 

– Ань, чому двері прочинені?

Голос Юрія лунав наче десь здалеку, а не з коридору. А я не могла ні поворухнутися, ні промовити хоча б слово.

– Ань! – гукнув і через секунду уже був поряд. 

Я не бачила його, просто відчула, що біля мене хтось з’явився з його голосом. Він торкнувся моєї руки віднімаючи її від голови. Це змусило подивитися на нього, але я бачила тільки силует. Перед очима все пливло.

– Ань, що трапилося? – голос такий тихий, співчутливий, – Анют…

А це “Анют” таке ніжне, турботливе. По щоці побігла перша сльоза. Потім друга, третя… В якийсь момент я зрозуміла, що не просто плачу, а й говорю. Говорю про все своє життя, останні події. Навіть про сповідь його тітки. Я розповідала все сидячи у нього на колінах і стискаючи руками його куртку. А він мовчав. Я відчувала тільки його дихання у своєму волоссі.