=12=

Я сиділа на передньому сидінні автомобіля Юрія і дивувалася сама собі. Точніше тому, що я різко і кардинально змінюю своє життя і це мене… не лякає. Зовсім. 

За ці дні я трохи обжилася у майбутній своїй квартирі. Квартира, як і моя в рідному місті, двокімнатна, повністю мебльована і оснащена технікою, але більше нічого. Ні засобів для миття-прання, ні посуду, ні якихось речей. Пусто. І виглядала вона… холостяковою. 

Юрій пояснив, що спочатку вони родиною жили в цій квартирі. Потім батько купив ділянку у передмісті і почав будівництво власного будинку і вони переїхали туди. Коли Юрій навчався в університеті, в квартирі зробили ремонт “під нього” і він жив тут, щоб не їздити кожного разу за місто. Два роки тому він купив свою власну квартиру в іншому районі і переїхав туди. Юрій з Тамарою Олексіївною думали здавати цю квартиру, тому меблі і техніку залишили, але батько був проти. Тому сюди раз в місяць замовляли клінінг, щоб квартира не запилилася, і інколи навідувалися для перевірки стану. 

Тож за ці дні я купила речі першої необхідності в квартиру і трохи одягу собі, бо не планувала так надовго тут затримуватися і з собою було всього два комплекти. І гуляла по району, вивчаючи де що знаходиться. Мені ж тут жити. Якщо не до скону, то якийсь час точно.

І ні, я все ще не вірю, що з цим спадком все так просто. Не можуть люди, які мали спільну справу стільки років, які на щось сподівалися, ось так просто віддати половину бізнесу позашлюбній дочці, яку жодного разу не бачили і не знають чим вона живе. Не в наші часи. Так, Тамару Олексіївну, можливо, їсть совість, що не дала можливості своєму чоловіку бачити як я росту і вільно спілкуватися зі мною. Але коли совість ставала попереду грошових питань? Ото ж бо. І мотиви Юрія мені все ще не зрозумілі. Так легко віддати половину, можна сказати, свого мені? 

От тому у мене свій план. Продам квартиру, яку подарував батько. Гроші покладу на той рахунок, що він відкрив на моє ім’я і де лежать його гроші “на оплату мого навчання і сесій”. І якщо щось піде не так, передам усі права власності і порву останню волосинку, яка поки що буде тягнутися до мого минулого. І поїду світ за очі. На перший час грошей має вистачити.

Але усі ці сумніви не завадили мені зблизитися з Юрієм. Ми не стали друзями, але я перестала ніяковіти від зустрічей з ним і “звертатися в клубок” від його погляду. І таки перейшла на “ти”. Нам же працювати разом і начебто на рівних. Хоча він більше мовчить, а коли й говорить, то фрази досить різкі виходять, але мене це не лякає. Скоріше надає відчуття впевненості. Хоча зв'язку між його мовчанням-різкістю і моєю впевненістю не розумію. Та й ніхто нормальний не зрозумів би. Але маємо, що маємо.

– Чому саме продати? – я розповіла йому, чому мені потрібен час і що хочу вирішити, але звісно ж без подробиць, – Здала б. Лишніми гроші не бувають.

– Не хочу.

– Давай, хай оцінять і я її у тебе куплю. А потім сам вже продам, щоб час не затягувати.

– Ні. Я хочу сама з цим покінчити, – випалила, а потім зрозуміла, що дарма. Але Юрій або зробив вигляд, що не зрозумів, що все не так просто, або зрозумів, але не став коментувати. У його мовчаливості є свої плюси.

Перетнувши межі рідного міста мене охопили біль та смуток. Якби я не хоробрилась, мої відкриті рани не заживуть так швидко, як того б хотілося. І все ж, не дивлячись на кількість брехні та ненависті, якими просякнуте моє життя тут, були і щирі щасливі моменти. Але вони не варті того, щоб залишатися тут. Болю значно більше.

– Треба було тобі номер забронювати або квартиру знайти, – згадала, що ми не зробили.

– А у тебе зупинитися не варіант?

– Та можна, – знизала я плечима, не сперечаючись і не дивуючись. Якщо бути чесною, то я боялася залишатися сама в тій квартирі. Після того, як я почала вільно дихати в столиці, одній мені буде важко в рідних стінах.

А от потім мені стало соромно.

– Здається тут хтось здох, – прокоментував Юрій, як тільки опинився у мене вдома.

Так, запах був не самий приємний. Не критично їдкий та все ж. Сміття я, звісно, викинула перед від’їздом, а от за продукти не потурбувалася.

– Я їхала на день-два, – пробурчала виправдовуючись, – А не на тиждень, як вийшло.

Я пройшла на кухню, де впевнилася, що була права. Продукти, які були не розібрані з мого походу в магазин зіпсувалися. Навіть в холодильнику дещо пропало. Але сварити себе за імпульсивність від’їзду і те, що через емоційний стан не потурбувалася про такі банальні речі не встигла. На кухню зайшов Юрій, який так і був у верхньому одязі.

– Я так розумію нам потрібні продукти. Накидай список – сходжу в магазин. Де тут найближчий?

І це здавалося таким природнім, що я навіть не спромоглася щось відповісти у відповідь.