=10=

Я бродила центральними вулицями столиці і розглядала все навкруги. Я ніколи не була в Києві на Новий рік. Все мерехтить, люди спішать хто куди. Та більшість, думаю, додому. А от у мене немає дому. Того дому, який би я хотіла. Де я буду потрібна. Тому і вирішила залишитись на новорічну ніч у столиці.

Я багато обдумала вчора, коли заселилася в готель. І зрозуміла наскільки я була сліпою. Не помічала ненависті до себе від рідної матері. Заздрощів сестри. Того, що я їм тільки заважала. Вітчим намагався замінити мені батька, але мати не давала повноцінно це зробити. А ще вона вміло мною маніпулювала, користувалася моєю довірою, контролювала моє життя. Не нав’язливо, але все ж. І коли я з’їхала від них, цей контроль ослабився, але продовжувався. А я сліпо довіряла людям, які хотіли позбавити всього, що я мала і могла б мати. Сумно, але вже не боляче.

Андрій… Не знаю чому, але я вірю в щирість його почуттів до мене. Тільки це вже нічого не змінить. Чи можу пробачити йому зраду? Ні. А якщо нічого не було? І Настя або вагітна від іншого, або не вагітна взагалі? Зараз я впевнена, що вона спроможна на підставу: напоїти, зробити так, щоб виглядало, що вони провели ніч. Але це теж не змінить мого рішення. Бо Андрій показав рису, яка мені не сподобалася. Він не став докопуватися до істини, боротися за нас. Він просто прийняв зміну ситуації. Так, приходив покаятися, але не одразу спромігся, при цьому живучи разом з Настею і ходячи з нею на обід. Боягуз. Чи зможу я жити з чоловіком, знаючи, що при якійсь загрозі він просто сховає голову в пісок і прийме свою участь? Ні. Краще вже самій бути, ніж сподіватися тил, який не прикриє в потрібний момент.

А ще батьковий заповіт. Після поминок, організованих за всіма правилами, ми приїхали до Тамари Олексіївни і обговорили батьківський спадок. Він розділяє свій бізнес порівну між мною та Юрієм, за умови, що ми зобов’язуємося підтримувати та повністю забезпечувати його дружину. У випадку відмови від забезпечення одним із спадкоємців, спадкова частка бізнесу переходить до іншого. І квартира в столиці. Це те, що стосується мене. До вступу в спадок ще більше чотирьох місяців і я маю вирішити за цей час, що робити. 

З однієї сторони, це хороший старт для нового життя, адже думки про переїзд мене не покидають. З іншої, я не знаю чи можна довіряти цим людям. Юрій зараз повністю веде батьківську фірму і, впевнена, вже готувався стати єдиним спадкоємцем, а тут така я. Тамара Олексіївна взагалі не хотіла, щоб я народжувалася. Ведуть вони себе зі мною відсторонено, я б сказала навіть холодно. Хоча, у мене є приклад, коли все життя ніби-то любили, а насправді… Тож їхня холодність до мене, хоча б чесна і зрозуміла.

І що дивно, сьогодні мене ніхто не вмовляв відмовитися від спадку, хоча я задала пряме питання. Може просто чекають слушної нагоди? А поки будуть обробляти мене, як то мати рідна робила.

Я настільки задумалася, що не бачила нічого перед собою і врізалася в когось.

– Вибачте, – щиро вибачилась, але у відповідь було лише глухе сопіння.

Я підняла голову і зустрілася з очами кольору сизої ночі. Навкруги знову почало все зникати, залишаючи лише цей погляд.

– Так і в стовп врізатися можна, голову розбити, – буркнули згори і все марево погляду як рукою зняло.

– Ви не стовп, – буркнула у відповідь і почала відступати назад, коли зрозуміла, що мене тримають обіймаючи, – Може відпустите?

– Може на ти? – відпускати мене чомусь не спішать.

– Ми не настільки близько знайомі.

– Що ти тут робиш? – він злиться чи що?

– Гуляю. І відпустіть вже, – починаю викручуватися.

– Ну пішли погуляємо, – з цими словами мене відпускають, беруть за руку і тянуть уперед.

– Що ви?

– Давно не гуляв.

Я тільки плечима знизала, не знаючи як реагувати. Йшли ми мовчки. Але це мовчання було якимось звичним. Не дивлячись на те, що я чомусь ніяковію при кожній зустрічі з Юрієм і він мене трохи лякає своєю грубуватістю, але небезпеки я не відчуваю. “Ага, від матері і сестри теж не відчувала” – пронеслося в голові. Так, це правда. Але зараз мені було комфортно. Вперше за цей тиждень, який слава богу, сьогодні закінчується. Як і цей рік. Символічно. Кінець минулому, а завтра нове життя. І думки понеслися в голові з новою силою. Тільки тепер не про події, що сталися, а про план дій на майбутнє. Я остаточно прийняла для себе декілька рішень.

– Не замерзла? – вривається в мої думи грубий голос.

– Є трохи.

– Може зайдемо? – киває головою на кав’ярню поряд і я киваю у відповідь.

Отримавши своє замовлення ми сіли за один з вільних столиків і вирішила поговорити. Ми обмінялися номерами сьогодні і він просив зателефонувати, коли я прийму остаточне рішення. А так як у мене уже є думки на цей рахунок, то нащо відкладати?

– Юрію, якщо Ви хочете, щоб я відмовилася від спадку, то я це зроблю. Скажіть, що для цього треба.

– Я не хочу, – якось занадто категорично прозвучало.

– Тамара Олексіївна? Я все ж… – хотіла сказати “помилка минулого її чоловіка”, але мене перебили.

– Вона своє отримає незалежно від твого рішення.

– І все ж, Ви стільки працювали, а тут я на все готове.

– Я не проти розділити з тобою бізнес, – сказано було так, ніби мова не лише про фірму.

Що ж. Якщо мене ніхто не відмовляє, роботу мені у будь-якому випадку шукати, з переїздом я вирішила остаточно, що йому бути…

– Я б спробувала. Але не впевнена у своїх силах, та й у мене ще навчання.

– Розберемось. На фірмі до третього вихідні, тож четвертого можеш починати включатися в справи. А коли вступиш у спадок – оформимо все належним чином.

– Я не зможу так швидко. Потрібно вирішити декілька питань в рідному місті. 

– Тоді залишся тут на тиждень. Житло у тебе тут є, заберу ключі тільки у матері. Розкидаю справи по замах і поїдемо до тебе.

– А нащо Вам їхати? – дивуюсь постановці плану дій.