=9=

Не знаю чому, але мене охопила паніка. Не та, яка була до цього. Без страху. Ні, не так. Страшно, але якось не так. Не можу зрозуміти. Дуже багато подій і відкриттів за цей тиждень. І єдине, що хочу втекти.

До вітальні увійшов чоловік. Хоча ні, хлопець. Років на п’ять старший неї. На голову вищий. Темно-русняве волосся. Сірі очі. Такі темні, як сиза ніч. А більше нічого не змогла роздивитися. Бо цей погляд. Такий пронизливий, поглинаючий. Навколо ніби все зникає і залишаються лише ці очі. Дивне відчуття.

– Привіт, мам, – він нахиляється, щоб поцілувати Тамару Олексіївну в щоку і мене відпускає. Можу навіть роздивитися цього Юрія. Тонкі вуста, гладко вибрита шкіра, гострі скули. Стоп. Він назвав її мамою? Вона ж не може мати дітей.

– Привіт, любий. Знайомся, – киває головою на мене, – Анна. Дочка Сергія. Анно, це Юрій, мій племінник.

– Добрий день, – вітаюся я.

– Добре, що сама знайшлася. Ви вже все обговорили? – проігнорував мене.

– Ні, то на завтра залишили. Час ще є. 

Почуваю себе зайвою у цій кімнаті. Хоча так воно і є. Хто я для них? Тому вирішую закінчувати цю зустріч.

– Вибачте, та мені вже час, – знову піднялася я.

– Куди? – пробасив Юрій.

– Вона не хоче тут залишатися.

– Чому?

– Не зручно їй.

Вони знову розмовляють ніби мене тут немає.

– Може відвезеш її до себе? Все рівно ж тут ночуватимеш сьогодні. Або в нашу міську квартиру.

– Не варто. Я зніму номер в готелі. А завтра приїду. Скажіть тільки о котрій треба бути, – втручаюся у їхню розмову.

– Я відвезу.

– Я викличу таксі, – чомусь перспектива їхати з цим Юрієм мені не подобається.

– Збирайся, – таке враження ніби мене не чують.

***

Сидячи за кермом Юрій намагався зосередитися на дорозі, але очі неконтрольовано поглядали у дзеркало заднього виду. Не сіла поряд з ним, не дивиться на нього. А йому хочеться спіймати її погляд. Просто життєво необхідно.

Описати шок, який він отримав побачивши її у вітальні матері словами описати неможливо. Його потрібно тільки відчути, щоб зрозуміти. І зараз вона в його авто. Дочка названого батька. Анна. Якось холодно звучить. Не підходить для неї. Аня, Анюта, Нюта. Так, він би з задоволенням називав її Нюткою. Та чи дозволить? Він все зробить, щоб дозволила. 

Очі знову піднялися до дзеркала. Він тут в думках уже план по її завоюванню і привласненню будує, а вона спокійно розглядає пейзажі за вікном. Хоча з чого б їй це знати. Це ж він одержимий нею, а вона його сьогодні вперше побачила.

Юрія виховувала тітка зі своїм чоловіком. Своїх дітей у них не було. Коли він почав їх називати мамою і татом не пам’ятає. Та вони не проти були, хоча й не давали забути рідних батьків.

Жили завжди добре. Його названий дід у свій час відкрив власну контору і не погано піднявся. Батько Сергій мав би продовжити його справу, але у них якась сімейна драма сталася і він забрав невелику частку зі спадку і пішов своєю дорогою. Майже все залишив матері та сестрі, хоча в їхніх руках справа діда довго не прожила. А тато Сергій доріс до бізнесмена середньої руки. Він це знає з розповіді мами Томи. Про те, що сталося між членами родини вона не говорила.

Щоб продовжити справу названого батька Юрій вступив до економічного. І все йшло гладко. Він користувався певною популярністю у дівчат, мав коло близьких друзів і в родині йшло все добре. Аж поки на останньому курсі його внутрішній світ не перевернувся. Він побачив її.

Це була п’ятниця. Він йшов коридором обдумуючи що брати з собою в поїздку з одногрупниками на базу відпочинку на всі вихідні. Йшов, не звертаючи уваги ні на кого, поки око не зачепилося за дівчину. Він запнувся і застиг на місці. Впився поглядом в обличчя і не міг відвести очей. Якби хтось попросив описати як вона виглядає він не зміг би. Бо не бачив якихось окремих рис, він бачив просто її. І вона була така його, така рідна і водночас така недосяжна. Юрій фізично відчув як завмерло його серце, а потім з шаленою швидкістю почало битися об груди, ніби тягнулося до неї.

Скільки б так стояв не знає, вічність певно, але його штовхнув мимо пробігаючий студент. Він відволікся на якусь секунду, а коли поверв погляд назад її вже не було. Розтанула мов марення.

Потім він часто бачив її в коридорах університету, завжди поглядом її шукав, але не підходив. Чому? Він і зараз не може відповісти на це питання. Ніколи не був сором’язливим, як вести себе з прекрасною статтю знав і вміло користувався. А з нею не міг нічого. Навіть наблизитися. 

Потім навчання закінчилося, він вливався в роботу на фірмі батька, але вона завжди була в його серці. Намагався викинути з голови її образ, забути, але не виходило. Сам себе сварив, що не спромігся познайомитися.

А рік тому мати почала натякати, що йому потрібно думати про майбутнє, про власну родину, і він наважився. Декілька разів приїздив до університету, гуляв коридорами, чекав на подвір’ї, але так і не зустрів її. А дізнатись в тому ж деканаті її дані не міг. Бо не знав нічого: ні на якому курсі, ні в якій групі, ні як звати.

І Юрію довелося змиритися. Колись у нього буде своя сім’я, але не зовсім та, яку б йому хотілося.

А далі все закрутилося, завертілося і не хотіло зупинятися. Поки не помер батько Сергій. І тут новина від матері: у батька весь цей час десь була рідна донька і він її включив в заповіт. До вступу у спадок потрібно її знайти. А ще сестра батька активізувалася і хоче отримати свою частку від спадку. Куди бігти і за що першим хвататися? Він не знав рівно до сьогоднішнього дня. До моменту, поки не побачив у вітальні матері дочку названого батька, його Нютку. 

– А куди ми їдемо? – вривається в його думки такий солодкий і необхідний голос.

– До готелю. Сама не захотіла користуватися нашими благами, – різко, звичайно, треба м’якше, якщо хоче, щоб вона залишилася з ним. Але поки він не оволодів собою повністю, а її присутність в цьому не допомагає.