=8=

Замість того, щоб напиватися у свій день народження, я їду в Київ. З самого ранку. Замовила останній білет. Невже усі хочуть зустрічати Новий рік у столиці? Але факт залишається фактом – білетів не було і на сьогодні. Просто в якийсь момент оновила сайт і з’явився вільний квиток. Певно хтось передумав їхати. А так як я не хотіла відкладати поїздку, щоб не передумати, швиденько оформила. На п’яту ранку. Хороший день народження. Хоча у мене ніякого не було ще. О десятій тридцять маю бути уже в столиці. А там на таксі за місто по надісланій адресі.

Що я очікувала побачити за отриманою адресою? Не знаю. Але переді мною був невеликий двоповерховий будинок з невисоким забором, що огороджував територію. Ні розкішний, ні бідний. Звичайний. З білої цегли. Без вичурності. Чи було страшно? Так. Але останній тиждень настільки вимотав, що хочеться закрити усі гештальти і почати нове життя. Тому тисну на дзвінок біля хвіртки і чекаю.

Двері відкриває жінка, років сорока п’яти, трохи повнувата, але їй личить. Волосся пшеничного кольору, близько мого зросту. В чорному спортивному костюмі з пальтом на плечах. Її можна назвати приємною, от тільки погляд затуманений, а голос не просто холодний – льодяний.

– Приїхала таки, – ні запитань хто я, нічого, – Проходь.

Вона розвертається і йде до будинку. Я стою в якомусь заціпенінні секунду, а потім зриваюся за нею.

– Вибачте, мені б Сергія Вікторовича побачити.

– Не вийде.

– То скажіть, коли він буде? Я не хочу завдавати незручностей.

– Ніколи. Заходь в будинок.

Від тону жінки хочеться тікати, але я тільки замовкаю і роблю, що мені говорять.

– Проходь у вітальню, – показує напрямок рукою, – Я зараз.

Я зробила як мені сказали і пройшла куди показали. Нічого особливого не побачила: скляний журнальний столик, стінка для вітальні, плазма на стіні, диван і два крісла. Все світле, крім плазми. А на полицях стінки, фотографії в рамках. Звичайні, сімейні. Чоловік, дружина і син. Але одна вибивалася. Вона стояла між інших, звично так, але там була я. Моє фото з випускного. Того самого дня, коли я познайомилася з біологічним батьком. Я взяла її в руки, але не знала як реагувати. Моє фото серед фотографій цієї сім’ї.

– Так, це ти, – голос відволік мене від розгляду своєї ж фотографії і роздумів, – Сідай на диван, поговоримо.

За останні дні, оце “поговоримо” уже починає викликати паніку.

– Я знаю хто ти. І через мої дії ти з’явилася в цей світ. Ти моя помилка. Помилка моїх вчинків.

Я не сіла на диван. Я рухнула на нього як підкошена. А далі тільки слухала. Про те як ця жінка, Тамара, зустрілася з моїм батьком. Покохали один одного, одружилися. Як свекруха не прийняла її? f його сестра підтримувала матір. Як свекор, якому вона сподобалась, нічого не робив, бо не знав, що відбувається в його сім’ї через постійну зайнятість. Про те, як її коханий сварився через неї з рідними. Як завагітніла і послухала свекруху, що ще не час, ще діти будуть, а Сергій тільки на ноги стає переймаючи батькові справи. Про те, як сестра чоловіка відвела до лікаря і вона погодилася на аборт. Про те, як коханий вигнав її, дізнавшись від тої ж сестри, що вона вбила їхню дитину, а потім через місяць приїхав за нею, а вона відмовила, сказала, що вже з іншим. Про те, як він дізнався, що все було підлаштовано матір’ю і сестрою, почувши їхню розмову після похоронів батька. Як приїхав за нею і забрав, не слухаючи. І не повіз до батьків, а винайняв їм кімнату в гуртожитку. Як дізнався, що жінка, з якою він був десь там, чекає дитину від нього. Як вона не хотіла його відпускати. Як погодилася на матеріальну допомогу, але без зустрічей з дитиною. Як обіцяла і сама хотіла йому народити, але на обстеженні дізналася, що через отой аборт більше не може мати дітей. Як бачила, що чоловік мається і хоче провідати рідну дитину, але не відпускала його. Як він все ж поїхав на її випускний, а вона плакала без зупину, бо боялася, що не повернеться більше. І в той же час сподівалася, що він побачить, що вона не його. І як десь між цими подіями загинув її старший брат з дружиною і вони взяли їхнього сина під опіку і виховували його. Години дві все це слухала мовчки, не знаючи, які слова підібрати і як правильно на це реагувати.

– Я не знаю, що сказати, – тільки й відповіла.

– Не треба нічого говорити. Я винна перед тобою і перед ним. Якби не я, мої рішення, мої ревнощі та егоїзм, ти б або не народилася, або хоча б знала рідного батька.

– А де… – я не закінчила, бо горло стисло щось невидиме.

– Немає. Серце. Завтра сорок днів.

От тобі і день народження.

Трохи відійшовши від та сумної новини я піднялася.

– Я певно піду, – промовила. Мені потрібно обдумати все.

– Куди?

– Не знаю ще. Певно додому поїду.

– Не підеш завтра до нього?

Я б хотіла, але…

– Тамаро… Вибачте, як Вас по батькові?

– Олексіївна.

– Тамаро Олексіївно, я не знаю. Не впевнена, що це буде доцільно. Так, він мені батько по крові, але я не входила в коло його родини. Я потім якось. Сама. Якщо Ви не проти.

– Ти його дочка, якби я не хотіла зворотнього. Копія своєї прабабці.

Що? Вилупилася на неї, як баран… куди там вони вилупляються? Думки геть розбіглися. І я знову сіла на диван.

– Не дивися так на мене. Я ж говорила, що сподівалася, що ти не його. А він привіз твою фотографію і я впізнала. Я бабу Глафіру не застала живою, але є малюнок, який дід твого батька малював. Ти – вилита вона. Я тобі потім покажу, як знайду. Та й шукай тебе потім, все одно. Тож залишайся краще.

– Навіщо… шукати? – запинаючись запитала.

– Заповіт. Залишайся, я завтра розповім. Досить на сьогодні откровень. Втомилася.

Заповіт? А я до чого? Чи він мені щось залишив? Відмовлюсь. Чи не варто? Мені треба все обдумати. Самій.

– Хай так, але мені потрібно знайти місце, де переночувати.

– Можеш тут залишитися. Місця вистачить.