=5=

У понеділок я на роботу прийшла як звичайно. За виключенням того, що не з Андрієм і на міському транспорті добиралася. Ні, колись мені пропонував дядько Олег здати на права і купити машину, але спробувавши сісти за кермо його автомобіля, мене накрила паніка. І я заціпеніла і нічого не могла зробити. Тому на цьому з водінням була поставлена крапка. А от Настя, як тільки виповнилося вісімнадцять, отримала в подарунок авто і швиденько отримала водійське посвідчення. І їздить вона добре. І чужих наречених теж відбиває добре, як виявилося.

День до обіду йшов звично. Чи то я нічого не помічала? Бо оте “чому?” було в голові. 

Про те, що прийшов час обіду зрозуміла по тому, як швидко опустів кабінет. Мене ніколи не звали з собою, бо я останній рік на обід ходила з Андрієм. Я не брала нічого з собою, але і йти в їдальню чи кафе через дорогу бажання не було. Я просто не хотіла пересіктися з колишнім. Тому побігла до найближчої кав’ярні, взяла собі пару круасанів, а чай вирішила зробити в кабінеті. Як би було тепло, я б пішла в невеликий скверик за нашим офісом, але зараз грудень.

Грудень… Скоро Новий рік. А ще раніше мій День народження. Тридцятого. Зовсім скоро, в кінці тижня. І черговий спогад. Мій день народження ніколи не святкували день в день. Завжди приурочували до Нового року. Проте, так як були свята і канікули, ми завжди кудись їздили на два тижні відпочивати. Це стало сімейною новорічною традицією. А цього року я мала б поїхати знайомитися з батьками свого нареченого. Не поїду. 

Так як майже всі були на обіді, в холі було мало народу, але біля ліфта стояло троє колег з інших відділів. Я не хотіла зараз ні з ким пересікатися, тому пройшла до сходів. На третій поверх не складно піднятися і пішки. Але голоси з холу змусили зупинитися.

– Ти не знаєш, що у сім’ї нашого боса відбувається?

– Звідки мені знати?

– Та може щось чула? Просто сьогодні наш Андрюша приїхав на роботу сам, а на обід пішов з меншенькою.

– Тобто?

– Думаю, він зрозумів, що стосунки з молодшою дадуть йому більше привілеїв, от і виправив свою помилку.

– Та ну. Вони ж Анькою нерозлучні.

– Значить уже розлучні. Бо на обід з Настею пішов він. І по тому як вони йшли, було видно…

Далі я уже не слухала. Не могла. Швидко піднялася на свій поверх і забігла в кабінет. У голові стукало “помилка”. Невже це правда? Невже я для нього була ніким? Тільки можливістю укріпити свої позиції на роботі та зробити кар’єру? Намагалася згадати якісь ситуації, що підтверджували б це, але не виходило. Він завжди був поряд, завжди уважний. Очі знову почало щипати. Сіла за свій стіл і закрила обличчя долонями. Не розумію нічого.

У кабінет почали повертатися колеги, коли задзвонив робочий телефон.

– Аню, – у слухавці почула голос Ірини, секретаря вітчима, – Тебе Олег Іванович викликає до себе.

– Зараз буду, – відповіла, хоча йти нікуди не хотілося. Особливо до вітчима

Фірма вітчима займала третій та четвертий поверхи офісного центру. І якщо на третьому був фінансовий відділ, маркетологи та продажники, то на четвертому сам керівник зі своїми замами та юридичний відділ. І саме тут я могла зустрітися з Андрієм. Сподіваюся цього не станеться.

Знову пішла пішки, щоб мінімізувати ризики небажаної зустрічі. І дуже правильно зробила, бо підійшовши до дверей почула голос сестри.

– Андрюш, не сердись. Я просто сумую без тебе, – я зажмурилась, щоб трохи відпустити біль, який пік у грудях. Добре, що я їх не бачила, а вони мене. Ні, однозначно треба звільнятися. Бо рано чи пізно ми зустрінемося. Краще пізно. А ще краще взагалі ніколи.

Що відповів Андрій я не чула.

– Добре, коханий. Буду чекати тебе вдома. Не затримуйся. А я поки до сестрички в гості навідаюсь, – навіщо я їй?

– Навіщо вона тобі? – ніби прочитав мої думки мій колишній.

– Та не хвилюйся, я просто хочу впевнитися, що з нею усе добре. Бо на дзвінки вона не відповідає, – ще б я на твої дзвінки відповідала. Ти вже відняла у мене все, що могла. Невже мало?

– Усе, я побігла. До вечора, котику.

Я почула як вона підійшла до ліфту і затамувала подих. Добре, що я не в кабінеті зараз. Не хочу розбиратися з нею при колегах. Так, звільнення – саме правильне рішення з усіх можливих.

Вітчим викликав мене тільки для того, щоб вибачитись. За Настю, за матір, за всю ситуацію. Я слухала його, дивилася на нього і не розуміла. Чому ось цей чоловік, який не є мені рідним по крові дійсно хвилюється за мене і не радіє за власну дочку. А ті, хто рідний по крові тільки затоптати намагаються. Ще й материні слова про мою квартиру. Цього взагалі не розумію.

З моїм проханням про звільнення дядько Олег погодився. Я написала заяву у нього в кабінеті і він її підписав. І відпустив. Додому. Сказав, як тільки усе оформлять він особисто привезе мені документи. І вчергове вибачився. Я тільки кивнула і покинула його кабінет.

А біля його приймальні мене чекала… Настя.

– Привіт, сестричко, – слащаво та з посмішкою привіталася, розглядаючи мене. Судячи по виразу її обличчя вона була задоволена тим, що бачила. Тобто, ось це і є наша сестринська любов? Її цікавить тільки наскільки я нещасна? І чим більше – тим краще? Де були мої очі раніше. Як я могла не помічати такого відношення до мене? Я ж вірила їм, а вони…

– Привіт, – відповіла їй і пішла далі. Та не тут то було. Вона схопила мене за лікоть.

– Почекай. Я поговорити хочу.

– Немає про що говорити, Насте.

– Я думаю, є. Я розумію, що ти в шоці, але Андрій мій. Змирися, що ти, як завжди, на других ролях і не намагайся зайняти місце, яке тобі не належить.

Я її слухала і не вірили, що цю дівчину я любила, оберігала, намагалась їй завжди допомогти. А виявляється моє місце бути на других ролях. І ні тобі “вибач, що так сталося”, ні виправдань. Вона хотіла впевнитися, що я розбита і добити за необхідності. Хороші сестринські почуття.