=4=

Повністю опустошена, я дивилася як Андрій скидає свої речі в спортивну сумку. Добре, що він не встиг перевезти до мене усе. Швидше закінчить, бо у мене не так багато хоробрості залишилося після отого всього. Дивилася на нього, спостерігала за його різкими рухами і не могла зрозуміти: коли? 

Коли я втратила все? Коли я стала ніким для своєї сім’ї? Коли я втратила цю сім’ю? Коли я втратила свого нареченого? І чи було це все у мене взагалі? 

Я не знала відповіді на ці питання. Чи знала? Так, вже знала. Але відповідати не хотіла. Бо тоді доведеться миритися з правдою, яку відкрила для себе сьогодні. А я не хочу. Не зараз. Сил немає.

– Андрію, ти мене хоч трішечки любив? – запитую свого, вже не свого, нареченого тихим, трохи хриплуватим, голосом.

– Ань, не починай, – Андрій підняв свої очі на мене і одразу ж відвів погляд, – Мені і так складно.

– А мені? - не розумію навіщо запитую, але вже ж не повернеш.

– Я не думав, що так все обернеться, – не дуже розбірливо пробубнів собі під носа чоловік, з яким я хотіла зв’язати своє життя.

– Смішно, – мені дійсно хочеться сміятися з його відповіді, але не можу, бо болить.

– Аню, не треба. Я винен, – таке враження, ніби він сам не в захваті від майбутніх перспектив. Та ні. То просто здалося. Не хотів би, не натворив би такого.

– Винен… – повторюю його останні слова і виходжу зі спальні. Не хочу і далі дивитися як остання частка мого, здавалося б, повноцінного життя покидає мене.

Іду в кухню, заварити собі чаю. Треба якось відволіктися від цього всього. Бо відчуваю, не витримаю і розплачусь. А перед ним зовсім не хочеться цього робити.

Поки роблю чай, чую як звонить його телефон, а потім і його розмову.

– Так, Насте, – ще б пак, хто б ще телефонував йому зараз. Дивуюсь, як вона з ним не приперлася.

– Скоро вийду.

– Ні, не треба підніматися, я вже виходжу. – отже приперлася, але хоча б не прийшла сюди і на тому дякую. Бо дивитися на неї я б не змогла.

– Не придумуй, будь-ласка. Я ж сказав зараз вийду.

Контролює.Та не буду я його намагатись повернути, не хвилюйся, рідненька. Противно. Від одних цих думок противно. 

Судячи з тиші, розмову вони завершили, отже, зараз він піде звідси. Піде з мого життя. 

Я беру чашку з чаєм і сідаю за стіл, обіймаючи гарячу посудину долонями. Може хоч трішки руки зігріються. А вже через хвилину в дверях кухні з’являється колишній наречений.

– Ань, - звертається до мене, на що я повертаю до нього голову.

І дивно так на нього дивитися. Завжди впевнений у собі красень стоїть, топчеться на місці, губами шевелить, ніби абетку повторює. Ніколи таким ще його не бачила. Що те цуценя, яке в кутку нагадило і з повинною до господарів прийшло.

Мовчу.

– Ань, я… – запинається, видихає, горло прочищає. Хоч бери й жалій його.

– Вибач мене, – випалив, нарешті.

У відповідь я тільки киваю головою, хоча насправді хочеться кричати. І крушити все навколо.

– Ань, це все…

– Йди вже звідси, – не втримуюсь, – до нареченої. І ключі не забудь залишити.

Бачу як кривиться його обличчя від моїх слів, але мені вже не до нього. Я хочу залишитися сама і, нарешті, оплакати своє життя, яке сьогодні поховали. Як тільки за колишнім зачинилися двері, я встала, замкнула двері зсередини і опустилася на підлогу біля дверей. 

По щоках почали текти гарячі сльози. Нарешті. Але якимось чуттям я розумію, що довго так не можна. Бо те, що я побачила сьогодні в тих людях, яких вважала своїми найближчими, найріднішими, яким довіряла більше за себе, мені не сподобалося. І було відчуття, що весь цей час я не бачила найголовнішого. І це давало зрозуміти, що це ще не кінець. А отже, мені ще потрібні будуть сили.

Добре, що з сесії я повернуся в п’ятницю. Був час прийти до тями перед роботою. Хоча я не знаю, як мені далі працювати у вітчима і бачити кожного дня Андрія. Може краще звільнитися? Гроші є на перший час: батько відкрив на мене рахунок, коли вітчим сказав, що сам оплатить моє навчання. 

Так, я була відмінницею в школі і зараз сесії усі закриваю на відмінно, але на бюджет не змогла вступити, якихось трьох балів не вистачило. Батько хотів оплатити, коли поцікавився як здала вступні, але вітчим вже тоді сказав, що нічого страшного, він заплатить. Тоді батько відкрив мені рахунок на суму рівну за всі роки навчання, а потім після кожної відмінно закритої сесії додавав туди суму рівну стипендії, яку б я могла отримувати навчаючись на бюджеті. А я їх не витрачала, дядько Олег давав гроші, щоб “не була голодним студентом”

Згадавши це, пам’ять підкинула інший спогад. Я тоді повернулася із столиці з новиною, що на бюджет не змогла вступити. Вітчим сказав, що нічого страшного – не усім безкоштовно вчитися, та й ми далеко не бідні, тож можу спокійно вчитися на комерційній основі. Мати тоді йому щось говорила, що у мене є батько і нехай він платить, але вітчим стояв на своєму.

Батько… Дивно, він завжди телефонував у день здачі останнього предмета, хоча я не завжди говорила, коли останній екзамен. А цього разу не було дзвінка. І взагалі ми вже півтора місяці не розмовляли. Може самій набрати? Раптом щось сталося? Та ні, я ніколи першою не телефонувала. Так, з ним легко було спілкуватись, але ми не були близькими. І у нього є своя сім’я. І син. Я пам’ятаю як почула хлоп’ячий голос зі зверненням “тату”. Раптом не вчасно зателефоную?

З роботою вирішу у понеділок. Вийду і подивлюсь по собі. Зможу працювати – залишусь. Не зможу – звільнюсь.

І знову спогад. Я прийшла до вітчима після закінчення другого курсу з проханням, щоб він мене взяв на роботу на літо. Навчання то добре, але мені хотілось практики. Хоча б маленької. Він погодився, але, звісно ж, на саму низьку посаду по моєму профілю, бо… “студентка я ще зелена”. А я була тільки рада. А потім якось почула розмову матері з вітчимом… Я не хотіла підслуховувати, випадково вийшло. Просто почула своє ім’я. “Ти й так Аньці навчання оплачуєш, хоча у неї є кому за нього платити. Ще й так грошей їй підкидаєш. А Насті відмовляєш у дрібницях! Хай працює, якщо рідний татусь не хоче допомагати нещасній студентці!”. Я тоді по наївності своїй вирішила, що так, це не правильно, Настя менша, на ній економити через мене не варто і сама запропонувала перевестися на заочку і залишитися працювати. Тоді ж і в свою квартиру переїхала. Але зараз я бачу це під іншим кутом, з іншої сторони і розумію, що усе не так як я весь час думала.