=3=

Я поверталася потягом додому з відмінно закритої сесії, коли до мене подзвонила мама.

– Привіт, Анно, – вона завжди до мене зверталася повним ім’ям. Тоді як Настя у неї була зірочкою, квіточкою, а коли виросла – Настюшою. Але я ніколи не звертала на це уваги, я ж старша сестра. А зараз різонуло по вухах.

– Привіт, мам.

– Щось у тебе голос тривожний. Щось не здала?

– Та ні, все закрила, без перездач, як завжди. – як я можу пояснити їй що зі мною, коли сама не розумію. От як одного ранку скувало мене всередині щось, так і не відпускає до сих пір. І з кожним днем тільки посилюється. Думала від переживань і сесію не здам. Але ні, три тижні навчання, екзаменів і заліків позаду.

– Добре. Коли будеш вдома?

– Вже їду. Десь через півтори години буду.

– Чудово. Як тільки повернешся – їдь до нас.

– Щось трапилося? – серце почало стукати так, що скоро грудну клітку проб’є. Ось воно. Ось те, що мене гнітило стільки часу.

– Трапилося.

– Мамо, говори що, я ж місця собі не знайду.

– Настя заміж виходить, – радісно повідомила мама. Аж відлягло трохи, це хороша новина.

– Добре. Андрій мене зустріне, закинемо мої речі і приїдемо.

– Ні. Добирайся сама. Андрій… – вона якось затихла на секунду, а потім різко продовжила – Мені потрібен для деяких справ, тому він уже тут.

І вона відключилася. Від такого тону знову стало не по собі. Руки почали трястися, серце у вухах гуркотіти. Та коли це вже закінчиться? І що за справи такі, що мій наречений не може вирватися, щоб зустріти мене? Тим паче, у нього є авто, ми б швидко з усім справилися. Нічого не розумію.

На вокзалі рідного міста взяла таксі. Заїхала спочатку до себе, закинула сумку з речами в квартиру і поїхала до батьків. По дорозі моя тривога тільки посилювалася, я ніяк не могла заспокоїтися. Коли я опинилася біля елітного комплексу де жили батьки – мене колотило так, ніби на вулиці не мінус п’ятнадцять, а всі мінус сорок. Глибоко і шумно вдихнувши направилася до потрібного під’їзду. Зовсім не розумію, що зі мною. Я йду знайомитися з нареченим сестри, а не на війну. Чого мене так трясе?

Як тільки я подзвонила в квартиру, двері мені одразу відчинила радісна Настя. Її очі світилися таким щастям, що мені стало трохи дурно і… заздрісно.

– Уявляєш, Ань? – кричала вона, поки я роздягалася, – Уявляєш? Я скоро вийду заміж. Він такий класний! Та ти й сама впевнишся як тільки його побачиш! Проходь на кухню.

Я тільки посміхнулася на такий емоційний вихор. На кухні мене вже чекали за столом мама, вітчим, Андрій і Настя.

– А де… – почала я і осіклася. Тому що до мене дійшло. Тому що я зрозуміла все. Не можливо було не зрозуміти. По тому як сестра дивилася на мене. Ні, не щасливо, а переможно, при цьому притискаючись до… Андрія. По тому як похмуро поглядав вітчим на цю картину. По тому з якою ніжністю мама дивилася на Настю та Андрія. По тому, як Андрій не відривав очей від столу, щоб поглянути на мене.

– Що тут відбувається? – я почала відступати назад, бо не хотіла вірити в те, що бачу. Це сон. Жахливий сон. А оте все, що тягнуло, непокоїло, шкреблося враз вибухнуло всередині вибиваючи все повітря з легенів. В очах все розпливалося. Як? Коли? Чому?

– Ми з Андрієм одружуємось, – розпливлася Настя в посмішці і ще сильніше притиснулася до нареченого. Вже не мого.

– Анно, сядь за стіл, – мов крізь вату почула голос матері.

– Андрію… – прошепотіла, ігноруючи матір. 

А той смикнувся наче від удару і нарешті подивися на мене. В очах якась приреченість і губа розбита. Це все, що встигла побачити, бо переді мною вже стояла мати і тихо шипіла:

– Сядь за стіл, не влаштовуй сцен, – і потягнула до столу мов ляльку бездиханну. Хоча чого мов? Я зараз такою і була.

В голові не було жодної думки, а в душі наче пекло розгорталося. Зліва від мене, на своєму звичайному одиночному місці, сидить вітчим, який дивиться в стіну, ніби свердлить її. Зправа – мати. Навпроти мене і зліва від вітчима – Андрій, а біля нього задоволена Настя. І я не знала, що мені робити в цей момент, але те що було далі взагалі вийшло за рамки… Та за рамки всього!

– Вітаю, вас діти! Кохання часто приходить неочікувано, але в такому випадку воно справжнє, – знову голос матері.

– Мамо, – шепочу і хочу запитати “а як же я?”, але мені не дають.

– Анно, порадій за сестру. Вона знайшла своє щастя.

Дивлюся на неї і слова вимовити не можу, хоча хочеться кричати.

– Так, я розумію, тобі не по собі, – продовжує, наче цвяхи забиває в мою домовину. Кожне слово – цвях. – Але так вже сталося. Відпусти ситуацію.

– Так, – підтримує Настя, – тим паче, що ми дійсно кохаємо один одного. Я не знаю, як було у вас, а у нас це по-справжньому. І вже є плоди нашого кохання.

Не розумію про що вона, поки не кладе ліву руку на свій живіт. 

– Що? – я думаю, що я кричу, але насправді це знову шепіт.

– Так, Анно. Настюша вагітна. Від Андрія.

Все. Моя домовина забита. Опускайте в могилу. І могила не змусила себе довго чекати.

– Тому, як старша сестра, ти маєш допомогти молодятам, – продовжує мати, – Я думаю, що ти можеш віддати свою квартиру їм, а сама поживеш з нами, поки не знайдеш житло.

– Ольго! Що ти несеш?! – схоже вітчим теж в шоці від такої заяви, – Яка квартира?

– Олежку, заспокойся. Ну нащо їй одній двокімнатна квартира? А їх скоро троє буде. Чи ти думаєш, вони в однокімнатній квартирі комфортно житимуть?

– А забирати у Ані ще й квартиру – це комфортно? – я вперше чую, щоб вітчим кричав на матір, але це все проходить мимо мене. Бо я… Я в домовині вже.

– Тату, – долітає до мене писк Насті, – Але поки ти купиш нам квартиру, я можу й народити. Це не так швидко може бути.

Це якийсь сюр. Мені раптово так захотілося сміятися, що я й зробила. Мій сміх змусив усіх замовкнути. Це дало трохи сил вставити своє слово: