=1=

Зранку прокинулась ніби хтось штовхнув. Ногою. В печінку. Першою думкою було: знову Андрій ворочається. Повернула голову, ні. Спить собі солдатиком на животі, і смачно так слюні в подушку пускає. Посміхнулася від цієї картини. На годиннику вже дев’ята, але він останнім часом сильно затримувався на роботі. І хоч ми і працюємо в одній компанії, я часто раніше нього йшла додому. Але в цьому був і свій плюс – ми, можна сказати, нарешті з’їхалися. 

Тихенько встала, накинула халатик і почимчикувала на кухню, потягуючись по дорозі. Та щось було не так. Усередині якось неприємно було. Наче шкрібся хтось об грудину. І з рук валилося все. Спочатку кава втекла. Тут сіль розсипала. Потім омлет згорів. І в закінчення ліктем зацепила тюрку, яку поставила на край мийки, і та полетіла на підлогу. Стою, атласний бордовий халатик обляпаний кавовою гущею, ноги теж, а босими ступнями топчуся по залишках солі та кави з гущею. Ще й кухонний гарнітур в цьому всьому. І плитка на стіні. І так образливо стало. Так плакати захотілось. І прямо криє. Секунда і розревуся.

– Ммм… На сніданок вугілля? Оригінально, – ну от, ще й Андрія розбудила.

По інерції повертаюся на його голос, а він оглядає мене і посміхається. Ніжно так. І мені від цієї посмішки ще гірше становиться. Сльози в очах збиратися починають. 

– Е! Ну? Ти чого? Ань, – підходить, пригортає до себе, по спині гладить, – Заспокойся. Присядь. А я все приберу і нагодую і себе, і тебе. Ну? – бере мене за плечі і відстороняє від себе, щоб в очі заглянути. Мені духу хватає тільки погодитися кивком. – Чудово. Сідай. А краще піди перевдягнися, – і цілує в лоба.

Відсторонююсь повністю від нього і йду геть з кухні. Але шкребіння всередині не припиняється, а наче зростає. 

Вже біля ванної кімнати Андрій мене окликає:

– А що це мало бути на сковорідці?

– Омлет! - кричу у відповідь, заходячи до ванної.

– Омлет, так омлет, – доноситься до мене і я починаю сама вже посміхатися.

Поки приводила до ладу свій зовнішній вигляд вдалося заспокоїтися. Тому поверталася на кухню я вже з щирою поспішкою.

– О, інша справа. Сідай, – Андрій киває на стілець навпроти нього і починає жувати омлет.

– Дякую, – промовляю, сідаючи на запропоноване місце, – І пробач, що розбудила.

– Перестань, – відмахується, – Краще скажи, що з тобою?

– Не знаю, – понуро відповідаю, – Просто щось накрило.

– Може ти той-во? – посміхається, продовжуючи активно жувати, і погляд такий лукавий.

– Що, той-во? – не одразу допетрила.

– Той-во, – повторює і на живіт мій поглядує.

– Та ні, – одразу ж, як дійшло про що він, відкидаю цю думку, – Тільки ці дні закінчилися, наче не знаєш.

– Я-то знаю, але…

– Ні, я впевнена, – не даю йому договорити, бо прислухалася до себе і ні, не те. Не воно.

– Значить, у тебе мандраж нареченої, – і либиться так задоволено, на всі тридцять два.

– Ой, годі тобі. Придумаєш, теж.

– А що? Потрібно ж якось пояснити ось це все.

– Добре, нехай буде мандраж, – здаюся я.

Андрій тягнеться до мене, бере за ліву руку і обводить великим пальцем каблучку, яка вже другий тиждень красується на моєму безіменному пальчику.

– До речі, ти вже думала, коли?

– Не знаю. Хочу, щоб було тепло і зелено, – не можу зрозуміти, чому питання коли одружитися для мене таке складне, – Може навесні?

– Якщо хочеш, можна і навесні.

– А ти коли б хотів?

– Мені хоч і зараз.

– Так може?..

– Ееее… Ні. На мене ти це не перекинеш.  Щоб потім мені все життя дорікала, що в тебе нормального весілля не було? Ні-ні-ні. Тому думай, мандражируй скільки потрібно, а я досипати, – підвівся із-за столу, поцілував в щоку і швиденько зник з кухні. 

Я тільки тяжко видихнула і почала прибирати зі столу. Може дійсно мандраж нареченої?

З Андрієм ми познайомилися коли я на третьому курсі прийшла працювати у компанію вітчима. Він помічник головного юриста, а мене, як студентку економічного, вітчим влаштував в бухгалтерію. Не одразу, звісно, та все ж Андрій підкорив мене. Статний, чорнявий, не те щоб красунчик, але… красунчик. Особливо, коли два дні не бриється. Тоді він стає більш мужнім красунчиком. І серйозний. І уважний. І добрий. І ніжний. І турботливий. Інколи навіть занадто. 

Ми зустрічалися вже десь півроку, коли я почала говорити про те, щоб він переїхав до мене. Ні, я не робила перші кроки у наших стосунках. Просто на той момент ми вже місяців зо три жили на дві квартири. І це було не зовсім зручно. Чому не я до нього? Тому що моя квартира ближче до роботи - раз. Тому що у мене двокімнатна, а у нього однокімнатна - два. Але Андрій не погоджувався. А минулого місяця щось відбулося і весь юридичний відділ сиділи майже до ночі на робочому місці і Андрій почав залишатися у мене кожного дня. А два тижні тому освідчився мені.

З моєю сім’єю він уже був знайомий, але на наступний день ми все ж прийшли в гості до них, щоб розповісти новину. Нас не зустріли оваціями, але на мій погляд все пройшло добре. Тим паче усі знали, що ми у стосунках і весілля - логічне продовження. 

Чи хотіла я його познайомити з рідним батьком? І так, і ні. Певно, для початку, варто було б самій з ним краще познайомитися. Він був у моєму житті, але… дистанційно. Я познайомилася з ним на своєму шкільному випускному. Не сказати, що я сильно зраділа, бо він для мене був ніким. Та все ж ми обмінялися телефонами і він інколи мені телефонує. І що саме цікаве, мені з ним розмовляти майже одразу стало якось легко. Та якогось родинного зв’язку я не відчувала. Вдруге ми з ним зустрілися через півроку, на наступний день після мого вісімнадцятиріччя, коли він дарував мені квартиру, в якій ми з Андрієм зараз живемо. А далі все. Тільки телефонні розмови один-два рази на місяць. Чи хочу я більше контактувати з ним? Не впевнена. На сьогоднішній день більшу частину мого життя я його не знала. Та й у нього своя сім’я в іншому місті. Нащо оте все?