Пролог

Повністю cпустошена, я дивилася як Андрій скидає свої речі в спортивну сумку. Дивилася і не могла зрозуміти: коли? 

Коли я втратила все? Коли я стала ніким для своєї сім’ї? Коли я втратила цю сім’ю? Коли я втратила свого нареченого? І чи було це все у мене взагалі? 

Я не знала відповіді на ці питання. Чи знала? Так, знала. Але відповідати не хотіла. Бо тоді доведеться миритися з правдою. А я не хочу. Не зараз. Сил немає.

– Андрію, ти мене хоч трішечки любив? – запитую свого, вже не свого, нареченого тихим, трохи хриплуватим, голосом.

– Ань, не починай, – Андрій підняв свої очі на мене і одразу ж відвів погляд, – Мені і так складно.

– А мені? - не розумію навіщо запитую, але вже ж не повернеш.

– Я не думав, що так все обернеться, – не дуже розбірливо пробубнів собі під носа чоловік, з яким я хотіла зв’язати своє життя.

– Смішно, – мені дійсно хочеться сміятися з його відповіді, але не можу, бо боляче.

– Анно, не треба. Я винен, – таке враження, ніби він сам не в захваті від майбутніх перспектив. Та ні. То просто здалося. Не хотів би, не натворив би такого.

– Винен… – повторюю його останні слова і виходжу зі спальні. Не хочу і далі дивитися як остання частка мого, здавалося б, повноцінного життя покидає мене.

Іду в кухню, заварити собі чаю. Треба якось відволіктися від цього всього. Бо відчуваю, не витримаю і розплачусь. А перед ним зовсім не хочеться цього робити.

Поки роблю чай, чую як звонить його телефон, а потім і його розмову.

– Так, Насте, – ще б пак, хто б ще телефонував йому зараз. Дивуюсь, як вона з ним не приперлася.

– Скоро вийду.

– Ні, не треба підніматися, я вже виходжу.

– Не придумуй, будь-ласка. Я ж сказав зараз вийду.

Контролює.Та не буду я його намагатись повернути, не хвилюйся, рідненька. Противно. Від одних цих думок противно. 

Судячи з тиші, розмову вони завершили, отже, зараз він піде звідси. Піде з мого життя. 

Я беру чашку з чаєм і сідаю за стіл, обіймаючи гарячу посудину долонями. Може хоч трішки руки зігріються. А вже через хвилину в дверях кухні з’являється колишній наречений.

– Ань, - звертається до мене, на що я повертаю до нього голову.

І дивно так на нього дивитися. Завжди впевнений у собі красень стоїть, топчеться на місці, губами шевелить, ніби абетку повторює. Ніколи таким ще його не бачила. Що те цуценя, яке в кутку нагадило і з повинною до господарів прийшло.

Мовчу.

– Ань, я… – запинається, видихає, горло прочищає. Хоч бери й жалій його.

– Вибач мене, – випалив, нарешті.

У відповідь я тільки киваю головою, хоча насправді хочеться кричати. І крушити все навколо.

Як тільки за колишнім зачинилися двері, я встала, замкнула двері зсередини і опустилася на підлогу біля дверей. 

По щоках почали текти гарячі сльози.