Глава 6

Гліб

- В сенсі? - застигаю, мимоволі опускаючи руки. Бідолашне відро з поп-корном летить на підлогу, додаючи хаосу в наше життя.

- У самому прямому, - випалює Мія. А потім вираз її гарного обличчя кардинально змінюється. - Т-ти що, не радий? - запитує. І в її словах невіра поєднується з подивом, перемішується в ціле.

- Я…? – тягну. - Радий. Але...

- Але..? - підтискає пухкі губки моя дівчина.

- Але… це вельми несподівана пропозиція, ти не знаходиш? - пояснюю свою загальмовану реакцію.

- Вибач! Вибач! Я сама дізналася, що в мене вдома нікого не буде. Тому... раніше сказати не могла, - зітхнувши, швидко розповідає Мія. - Але, я сподіваюся, ти ж не проти. Правда ж, не проти? - дівчина заглядає мені в очі, намагаючись знайти відповідь на своє запитання.

Я мовчу, обмірковуючи те, що вона сказала. Занадто вже несподівано все виходить. Ми з нею удвох. Та ще й у Мії дома.

У неї - це не в моєму гуртожитку. До мене ми декілька разів із нею заходили. Ні, не за "тим" самим. Я б ніколи не влаштував її перший раз на потертих простирадлах під звуки крана, з якого мірно капає вода.

Я вже давно думаю про це. І вирішив, що ця дівчина гідна найкращого. Саме тому я потай відкладаю на номер у п'ятизірковому готелі. І чекаю, доки вона буде готова.

А зараз… Якось неясно для мене усе це виходить…

Мія трактує моє мовчання по-своєму. З блискавкою, що промайнула в її очах, моя дівчина притискається до мене і швидко шепоче на вушко:

- Я вже все обдумала, коханий! Я готова! Я стовідсотково готова, - плутано продовжує. - Глібе, коханий, будь ласка, давай поїдемо до мене. Ми зараз викличемо таксі та поїдемо. Водія я вже відпустила. Мама з сестрою поїхали на відпочинок. А тато щойно полетів кудись у справах. Тому ми з тобою будемо тільки вдвох, - мазнувши губами по мочці вуха, Мія відсувається, і я тону в її до безтями розширених зіницях. - Поїхали?

Як я можу відмовити, якщо дівчина просить? Тим більше – моя… Тим більше – Мія… І тим більше – про таке… І тим більше - так…

Я подавляю в собі тяжке зітхання. Мій розпланований готель летить до біса. І це боляче б'є по самолюбству.

Чи повинен я мати власну житлоплощу, щоб мати можливість запросити туди свою дівчину?! Звичайно, повинен. І обов'язково буду!

Ось тільки не зараз…

Але ж саме зараз вона чекає і дивиться на мене своїми величезними очима.

- Добре, поїхали, - кажу саме те, що вона від мене очікує.

Мія верещить від радості та одразу ж кидається мені на шию.

- Молоді люди, що ви тут влаштували? - лунає роздратований голос звідкись збоку. - Хто це тепер прибирати буде?

Ми синхронно повертаємося і бачимо сердиту жінку з відром, що упирає руки в боки.

- Ой, вибачте! - вигукує Мія і прикриває рот рукою.

- Спускайся, я тебе наздожену, - м'яко підштовхую свою дівчину до ескалатора на спуск і повертаюся до прибиральниці.

- Вибачте, ми не спеціально, - кажу примирливо, вона бурчить. - Ось візьміть, - простягаю їй не надто велику купюру, бо я сьогодні сильно витратився вже, дуже багато віддати не можу.

Але жінка, звісно, незадоволена.

Втім, ми з нею знаходимо спільну мову, як тільки я пояснюю їй усі переваги продажу перепусток на ходовий сеанс у кінотеатр. Залишаю їй усю свою пачку квитків та отримую благословення, побажання довгих років життя та купи дітей.

Усміхаючись, наздоганяю Мію. Ми викликаємо таксі. Поки чекаємо, я один забігаю в аптеку, оскільки почервоніла Мія заходити туди так і не наважилася.

Вже сівши в машину, ми відчуваємо себе найщасливішими людьми та крадькома погладжуємо один одного.

Чи це не є щастя – їхати додому разом?

***

Автомобіль зупиняється перед величезними залізними воротами. Я виходжу та подаю руку своїй дівчині, щосили намагаючись не показувати, що дуже вражений видом, що мені несподівано відкрився. Такого великого елітного особняка я ніколи не бачив. Та й де мені було б його побачити? На периферії? Там, де маленькі приватні будинки перемежовуються із напівзанедбаними садами?

Поки Мія спілкується з охороною, що вийшла нам назустріч, я тишком-нишком подивляюся на триповерховий будинок, що видніється вдалині.

Моя дівчина бере мене під руку і проводить повз двох вишколених підтягнутих накачаних хлопців у чорній формі охорони.

- Якби я знав, що ти повз таких щодня ходиш... - мимоволі вириваються з мене ревнощі, що чомусь раптово затопили мою душу.

- Я на них навіть не дивлюсь, Глібе, - серйозно відповідає Мія. - Мені ніхто в цьому житті, крім тебе, не потрібен! - притискається всім тілом і залишає на моїх губах легкий поцілунок. - Я тебе так кохаю, Глібе! Ніколи не зможу покохати когось іншого!

Ці слова гріють теплом моє серце, а ще, звичайно ж, підгодовують моє самолюбство.

Щоправда, не довго.

Розкіш усередині особняка розмазує мене білою мармуровою підлогою, даючи зрозуміти, що мені, бідному звичайному хлопцю Глібу, ніколи не дорости до таких висот. Як би я не намагався, як би не хотів вилізти зі своєї ями - вище голови не стрибнеш, більше можливого не заробиш...

Проковтую свою гіркоту та йду за Мією. Дівчина весела та радісна. Щось щебече, усміхається.

Я ж тільки вдаю, що слухаю її, сам же потайки розглядаю величезні картини на нескінченних стінах, ідеальні білі колони, що тікають кудись далеко вгору, витончені статуетки, розставлені то тут, то там. Відчуття таке - ніби я знаходжусь у якомусь музеї.

Зсередини рветься питання – як взагалі можна жити у такому місці? За моїми мірками тут немає ні затишку, ні домашнього тепла. Але хто я такий, щоби судити про такі речі?

Своє питання я, звичайно ж, не озвучую, а піднімаюсь слідом за дівчиною на другий поверх. Повертаю в один із коридорів і, не рахуючи дверей, немов прив'язаний заходжу за Мією в одну з них.