Глава 5

Гліб

Я виринаю зі спогадів та розумію, що вже досить довго знаходжуся в душовій. Здається, мене всерйоз захопило минуле.

І одна з частинок цього давно минулого чекає на мене зараз у покерній.

Проводжу рукою по волоссю та мотаю головою, наче викидаючи з неї усі думки.

Цікаво, Марта прийшла до мене за дорученням сестри чи самостійно зважилася на це?

Молодша сестра моєї дівчини (з Мією ми з того моменту в парку почали зустрічатися) завжди була милим підлітком. Мені здавалося, що так не буває. Але, схоже, Марта ніколи і нікому не приносила жодних проблем. Завжди усміхнена та товариська, вона часто проводила з нами вечори. І в той же час вона завжди знала, коли слід залишити нас наодинці. Як треба було, вона просто десь зникала.

Швидко натягую приготований одяг, ще раз проводжу рукою по волоссю і відразу виходжу з кімнати.

Коридор до покерної мені здається вічністю. Такою собі дорогою Route 66*, яку так швидко не проїдеш.

А ще чомусь мені не хочеться поспішати. Я ніби відтягую безвихідь.

Що такого може Марта мені сказати, чого не показала Мія усією своєю поведінкою в клубі? Загравала та крутила п'ятою точкою, щоб згодом нацькувати на мене своїх ланцюгових собак?

Чи моя колишня змінилася, чи вона завжди була такою, а я, дурень, не помічав?..

Беруся за ручку дверей і м'яко відчиняю. Ні шереху, ні звуку.

Саме це дає мені можливість зайві декілька секунд повивчати ту, яку я вже давно не бачив. Ту, яка зараз є ниточкою, яка веде до моєї Мії.

Втім, багато чого помітити я не можу - Марта сидить за столом, копирсаючись у дорогому телефоні. Тонка вуаль волосся, що приховала від мене обличчя дівчини, потемніла. Раніше сестра Мії була світлішою, а зараз за кольором все більше нагадує Мію.

Почувши клацання дверей, яке я відтворюю навмисно, голосно закриваючи дерев'яну перешкоду, Марта піднімає голову. Я зависаю.

Широкі вилиці загострилися, тонкі губи набули апетитного об'єму, очі розкрилися ще більше, а ніс трохи змінив форму.

Дуже дивно, але зараз Марта дуже сильно нагадує старшу сестру. І хіба тільки колір очей зовсім інший. Та й їхній вираз видає не-Мію.

- Привіт, - підводиться зі стільця Марта. Я ловлю свій погляд на її ногах, що ніби стали нескінченними. - Як я рада тебе бачити, - дівчина усміхається та поспішає мене обійняти.

Не можу сказати того ж.

Був б більше радий тут побачити іншу сестру.

Проте я обіймаю Марту у відповідь.

- Яка несподіванка, - кажу, сідаючи навпроти.

- Сподіваюся, приємна, - кокетує дівчина.

– It depends**, – відповідаю їй у тон. А потім прибираю жартівливість і серйозно питаю, - Марто, навіщо ти прийшла?

- Ти прямолінійний, Глібе, - одними куточками губ усміхається дівчина, ретельно ховаючи в очах досаду. - Не помічала раніше за тобою такої грубості, - вона кидає на мене погляд, а потім миттєво відводить його.

– Ти теж змінилася, – відповідаю спокійно.

- Подобається? - Міїна сестра грайливо вигинає брову. Дещо кокетуючи, закидує ногу на ногу та трохи похитує стопою.

Я мовчу та знизую плечима.

Що їй сказати? Що вона мене ніколи не приваблювала? Ні тоді, ні зараз. В цьому випадку - нічого не змінилося.

Тільки її сестра була в моїх думках. Була, є і, здається, назавжди там прописалася.

- Розумію, - ображено тягне Марта, так і не дочекавшись моєї відповіді, - ти сподівався побачити не ту сестру…

Я сідаю за стіл та кладу лікті на гладку поверхню, зчіплюючи пальці в замок.

- Я очікував побачити ту людину, яка моїй секретарці назвала себе як Марта Беккер, - відповідаю, взагалі не ведучись на провокації молодшої сестри.

- Ти з нею спиш? - різко питає Марта і ледве не лягає на стіл, відкриваючи мені своє своє декольте. - З секретаркою? Ти спиш зі своєю секретаркою, Глібе?

Я примружуюсь та сканую поглядом дівчину.

- Це зовсім не твоя справа, Марто, - відрізаю, окреслюючи їй кордони. Потім пару секунд зволікаю. - І все-таки - навіщо ти прийшла? - відкидаюся на спинку крісла і прямо дивлюся на красуню, що так нагадує мені зараз мою колишню.

- Варіант - скучила - не підійде? - дівчина знову намагається усміхнутися, але виходить, чесно, не дуже. Губи її дещо скуті та напружені.

- Цікаво, - задумливо відповідаю, - довгих п'ять років не сумувала, а тут раптом...

- А тут раптом повернулася на батьківщину і... - перебиває мене Марта.

- І тут раптом...? - продовжую я її репліку та завмираю в очікуванні відповіді.

Вона зітхає.

- І тут раптом... зрозуміла, що є дещо, про що тобі краще дізнатися, - дівчина ховає очі, поправляючи пасмо свого довгого волосся. Занадто довго розгладжує і без того її ідеальну гладь. - Думаю, що ти повинен це знати, - Марта переводить на мене погляд і дивиться дещо напружено, з якоюсь прицільною увагою. - Глібе, - кличе, практично переходячи на шепіт, - Мія тебе ніколи не кохала ... - замовкає, прикриваючи рукою з ідеальним манікюром пухкі губи, ніби роблячи не виказане у повітря "ой".

У тихому приміщенні чути тільки, як секунди тікають у минуле, відміряючи наше життя - мій фетиш на механічні годинники давно дістався і до роботи. І тепер у покерній висить тиша, що порушується лише тихим цоканням секундної стрілки.

Я не змінюю пози. Все так само спершись на спинку крісла, я нахиляю голову до плеча і дивлюся на дівчину з-під чола.

Марта робить судомний ковток кави, закашлюється і махає рукою перед своїм гарним обличчям.

Я не ворушуся.

І ні, я не перебуваю зараз у стані шоку.

Занадто багато в мене тепер знайомих дівчат, які іноді такі сцени розігрують, щоб отримати собі багатенького гарненького хлопця. Мене, тобто.

Тому - це мене зараз ніяк не чіпає.

І так, я став цинічним.

- Ти не віриш? - зривається та пошепки запитує Марта, заперечливо мотаючи головою. Така переконлива у своїй зневірі. - Я тобі доведу...