Глава 4

Гліб

- Давно чекаєш? - ніби нічого дивного не відбувається, питає Мія, відступаючи на крок назад.

Дівчина поводиться так, ніби спілкується зі мною щонайменше декілька років, а не бачить вдруге в житті.

- Тільки підійшов, - брешу без сорому.

Насправді ж я тут уже двадцять хвилин тупцюю. Встиг зловити на собі декілька зацікавлених поглядів молоденьких дівчат і стільки ж зневажливих від їхніх супроводжуючих.

Воно й зрозуміло, мій одяг явно не підходить для ресторану "Аляска", одного з найдорожчих закладів столиці. Потерті джинси, трохи розтягнута футболка та поношені кросівки. Явно я не дуже схожий на парубка з "представницького" класу.

По телефону, коли я замовляв столик, цього не видно. Але зараз хостес, що періодично показується у дверях, дивиться немов через мене. Вона не розглядає мене як потенційного клієнта. А даремно, до речі. Адже я і є зараз вже майже й не потенційний, а практично справжній.

- Ходімо. Я така голодна, - потирає Мія руки і дивиться відкритим теплим поглядом.

Я ж на цю просту фразу реагую пульсом, що миттєво почастішав. Якщо голодна, то чек зросте ще більше. А це означає тільки одне – моя кишеня спорожніє ще більше, ніж я собі уявляв. Адже при всіх моїх недоліках я не дозволю дівчині платити за себе.

Ми піднімаємося мармуровими сходами до входу. Я вже передчуваю розмову з вишколеним персоналом, що виконує тут роль ланцюгового пса – хочу пропущу, хочу покусаю.

Але на мій подив хостес, помітивши Мію, пропускає нас, нічого не питаючи. Розпливається у ввічливій усмішці, показує столик і залишає нас тільки вдвох.

Я піднімаю зі столу меню і ніби потрапляю до якогось паралельного світу - написано здавалося б знайомими літерами, але абсолютно нічого з цього мені незрозуміло.

- Рекомендую гаспачо з крабом, різото з креветками і соусом блю чіз і лобстер Термідор, - промовляє дівчина, не відриваючи очей від своєї книжечки. Здається, вона тепер вибирає десерт.

Я тихо ковтаю.

Твою ж ти матір, лобстере Термідоре... Твою ж ти...

Сподіваюся, мені вистачить усіх моїх заощаджень, щоб познайомитись із цим морським дивом.

Очі самі по собі пробігають по назвах на сторінках, голова швидко підраховує загальну вартість, прикидаючи, варто чи не варто виставляти десь на продаж нирку.

На щастя, грошей у мене має вистачити. Впритул, але вистачить.

Принаймні, я на це дуже сподіваюся.

Ми робимо своє замовлення. Мія потягує сік, я – воду. Сподіваюся, хоч вона тут безкоштовна.

Запиваю прозорою рідиною свою незручність. А вона, насправді, топить з головою - мені вкрай некомфортно в такому пафосному місці. Плюс я зовсім не розумію, про що мені говорити з такою малознайомою людиною. Обговорювати телефон останньої моделі? Чи якісь елітні тачки?

Це все пролітає повз мене.

І взагалі – навіщо я тут?

Я щиро не розумію. Але тим не менш – залишаюся сидіти на місці.

- Чесно, я так рада тебе бачити, - прямо каже Мія, відкладаючи меню і відкидаючись на спинку стільця.

– Це взаємно, – підтверджую я.

І поки я наважуюсь запитати її про мету цієї зустрічі, дівчина приголомшує:

- Я так чекала, що ти подзвониш. А ти так цього не зробив... - величезні очі дивляться на мене, намагаючись приховати образу.

- Не зробив, - я і не заперечую.

Дівчина навпроти обіймає себе руками, немов шукаючи невидиму підтримку.

- Чому? - одразу ж звучить дещо поспішно. - Ні, ти не подумай, я не з претензією, - намагається пом'якшити свої слова, - просто... Чесно кажучи, я думала, що ти набереш, - вона замовкає.

- Я теж, - кажу відверто. – Але потім вирішив цього не робити, – Мія уважно дивиться на мене, вивчаючи. - Зрозумів, що ми з тобою з різних світів, - розводжу руки убік, наче показуючи наскільки різних.

- Але ж ми можемо просто спілкуватися... - несміливо пропонує дівчина.

- Можемо, - погоджуюсь.

Спілкуватися ми можемо. Іноді.

Але, швидше за все, це буде вкрай рідко. Аж дуже-дуже…

Повз наш столик проходить хтось - ми замовкаємо. Як тільки людина віддаляється, Мія піднімає на мене очі.

- Я зрозуміла, - видає зовсім відверто, - я тебе... бентежу... Ну... не зовсім я, але... - вона підхоплюється з-за столика. - Почекай, будь ласка, я зараз повернуся, - вона кудись зникає.

Я якийсь час дивлюся їй услід, потім оглядаю наполовину заповнений ресторан і переводжу погляд у вікно.

Про дівчину я не хвилююся - швидше за все, їй просто потрібно було відлучитися в дамську кімнату. Дуже поспішно, так, але хто тих жінок розбере?

Гіпнотизуючи небо, я замислююся про те, що мені теж хотілося б одного разу мати можливість приїхати до такого закладу, щоб просто пообідати. Розумію, що напевно моя мрія ніколи не здійсниться, але помріяти можна.

Повертається Мія, а за нею офіціант із якимись пакетами.

- Ти не проти, якщо ми з тобою поїмо десь в іншому місці? - запитує дівчина, підходячи до мене ближче.

Я знизую плечима.

Загалом я, звичайно, не проти. Навіть, скоріше, "за" напевно.

- Чудово, - дівчина ледь не плескає в долоні. - Тут наш лобстер Термідор і все інше, - усміхається, забираючи в офіціанта пакети. - Ходімо? - каже вже через плече, віддаляючись від столика.

- Куди ж без нього? Без лобстера?.. - запитую, акуратно засовуючи гроші до розрахункової "кишеньки", на яку мені виразно показує очима офіціант.

- Гарного дня, - розшаркується він перед нами.

- Дякую, - ввічливо відповідаю і поспішаю за Мією, яка вже дісталася до виходу з ресторану.

Насправді я дуже сподіваюся, що цей день буде гарним.

Я наздоганяю Мію, що стоїть на ґанку, і забираю в неї пакети.

- Ходімо до парку? – просить дівчина. – Там можна на річку подивитися. Якщо, звісно, хоч одна лава вільна, – усміхається Мія.

- Ходімо, - знову погоджуюсь.