Стас кивнув головою.
Той повільно вийшов, не опускаючи зброї, тримаючи чоловіка й дівчину під прицілом.
Двері зачинилися.
У кімнаті запала гнітюча тиша. Здавалося, навіть повітря стало важчим.
Ганна лежала на ліжку та важко дихала від напруження. В очах — страх і розгубленість.
Вона підняла погляд на хлопця.
— Стас… хто це був? — тихо запитала вона. Її голос тремтів.
— Кохана… я й гадки не маю, — емоційно відповів Полянський, дивлячись на Ганну.
У його очах читалася розгубленість і тривога. Він намагався говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів.
— Клянусь, я не знаю, хто це, — тихіше додав він.
«Дивно звучить, але сьогодні мене врятував інвалідний візок», — сказала дівчина, дивлячись Стасу у вічі.
— Як ти себе почуваєш? — тихо запитав він.
— Біль не минув, — зізналася Ганна.
— Давай зроблю ін’єкцію, — запропонував Стас.
— Дякую тобі, але не треба… не допоможе. Просто будь поруч, — попросила вона.
— Добре, люба, — тихо відповів чоловік і обережно приліг біля неї.
#457 в Детектив/Трилер
#200 в Детектив
#4369 в Любовні романи
#1984 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 05.03.2026