Розділ 299

Станіслав у п’яному угарі продовжував виказувати дружині претензії.
— За що ти так зі мною? — спитав він, дивлячись Гані в очі. — Коли в тебе болить хребет, ти кличеш Сергія Андрійовича. Коли тобі потрібно поставити катетер — ти боїшся мене, у тебе істерика… і знову ти кличеш свого лікаря!

Ганна його зупинила.
— Стас, досить! Ти хотів зробити мені боляче… у тебе вийшло.

Вона ковтнула повітря й продовжила, голос тремтів:
— Помітив, скільки разів ти сказав «я», «мені»? Думаєш тільки про себе. Ти навіть не уявляєш, що я відчуваю. На хвилину постав себе на моє місце: мої ноги паралізовані, я нічого не можу. Щодня терплю нестерпний біль у спині, мені не допомагають навіть сильні знеболювальні.

Ганна заплющила очі, вдихнула й продовжила вже спокійніше:
— Попри все, я покохала тебе по-справжньому і стала твоєю дружиною. Я довірилася тобі. Учора ти допоміг мені прийняти душ — і це було страшенно важко. Не через недовіру, до тебе а через безпорадність, яку я відчуваю щохвилини.

Вона знову підвищила голос, не стримуючи емоцій:
— Зрозумій, справа не в тобі, а в мені! Кожного разу, коли мені потрібно ставити катетер, я відчуваю себе слабкою, безпорадною… І так, я цього соромлюсь. Особливо перед тобою. Тому що відчуваю себе неповноцінною.

Вона закрила обличчя руками та гірко заплакала.
«Почуваю себе неповноцінною…» — лунало у його голові. Від цих слів Стас відчув сильне почуття провини.

— Сергій Андрійович для мене не просто лікар, — прошепотіла вона. — Він завжди буде важливим у моєму житті. Як батько. Тільки він може зняти біль, який так мучить мене.

Ганна підвела погляд на Стаса. По щоках потекли сльози, але в її очах з’явилася тверда рішучість:
— Прошу, не кажи так зневажливо про дорогу мені людину.

Дівчина продовжила:
— Тобі варто було зі мною просто поговорити спокійно. Навіщо влаштовувати скандал?

Вона з докором подивилася чоловікові в очі. Йому стало дуже соромно. Опустивши голову, він тихо промовив:
— Пробач мене… я дурень.

— Тобі треба поспати, — сказала дівчина. — Прошу, йди на диван.

— Так, добре, — погодився Поляскій. Він пішов до вітальні, ліг на диван і заснув.