Розділ 297

Сергій Андрійович обережно перевернув Ганну на спину. Вона полегшено зітхнула, подивилася на нього і тихо сказала, ледь стримуючи сльози:

— Лікарю… мені страшно навіть уявити, що було б зі мною, якби не ви. Я пам’ятаю той день, коли вперше опинилася у лікарні з травмою хребта. Біль був нестерпний. Я не могла спати, не було ані дня без болі… Я постійно плакала — тихенько, щоб дідусь не чув.

— Уколи лише трохи заглушили біль… А той масаж, яким ви володієте… це щось неймовірне, — щиро додала Ганна. — Ви ніби знаєте кожну клітину моїх м’язів, кожне місце, де я відчуваю біль. Ви… дуже талановитий лікар. Дякую вам.

Сергій Андрійович усміхнувся ледь помітно.

— Ганочко, — м’яким тоном сказав він, — я радий, що моє лікування справді тобі допомагає. Насправді тут немає жодного секрету… просто великий досвід.

Не відводячи погляду від лікаря, дівчина тихо промовила:
— Справа не тільки в цьому… ваше турботливе ставлення, наче до власної доньки, дуже багато для мене означає.
Сергію Андрійовичу, ви робите для мене все… Завдяки вам мені значно легше.

Її голос був м’яким, але впевненим — у кожному слові звучала вдячність і довіра.

Була вже шоста година.

— Сергію Андрійовичу… чому Стаса й досі немає? — стривожено запитала Ганна, поглянувши на годинник. — Будь ласка, спробуйте йому подзвонити. Може, він просто не хоче відповідати саме на мої дзвінки… бо образився, — несміливо припустила дівчина.

— Добре, моя хороша, — м’яко відповів Філатов, дістаючи телефон і набираючи номер Полянького.

Гудок лунав довго, але ніхто так і не відповів.

Ганна помітно нервувала — пальці мимоволі стискали край ковдри, а дихання ставало частішим.

— Моя хороша, все буде добре, — заспокоював її Філатов, ніжно торкаючись її руки.

— Це я винна, що він пішов, — пригнічено сказала Ганна, ледь стримуючи сльози. — Мабуть, треба було дозволити йому торкнутися мене, поставити катетер… Я повинна пересилювати себе, — додала вона тихо.