Розділ 284

— Що ти маєш на увазі? — здивовано спитав молодий чоловік.
На мить він замовк, зрозумівши, про що вона. Потім тихо відповів:
— Люба, коли ти будеш готова, сама попросиш мене. Не хвилюйся ні про що.
— Дякую тобі, — відповіла Ганна.
Чоловік обережно присів на край ліжка, узяв її руку й легко стиснув.
— Хочеш, я сьогодні ляжу на дивані у вітальні, щоб дати тобі відпочити? — запропонував Станіслав.
— Ні, — заперечила дружина з ледь помітною усмішкою. — Я добре себе почуваю. Ми ж не посварилися… хоча, думаю, усе ще попереду.
Вона на мить замовкла й, дивлячись йому в очі, додала з жартівливою усмішкою:
— Ти мене погано знаєш — у мене дуже вредний характер.
Стас засміявся та відповів:
— Ти просто ще мій не знаєш.
Кімната наповнилася веселим сміхом Стаса та Ганни.

— Обійми мене, — попросила дівчина.
— Звісно, серденько, — ласкаво відповів Стас.

Він приліг поруч і обережно обійняв її. Вона, не роблячи різких рухів, ніжно обхопила його руку.

— Я тобі обіцяю, що так буде завжди, — сказав він, притискаючи її до себе.

— Дякую… Я ніколи не почувала себе такою щасливою, — промовила вона, і її очі світилися щирістю та теплом.

Стас тихо промовив, читаючи вірш Василя Симоненка:
«Ти — моє світло в темряві ночі,
Ти — мій берег у бурхливій хвилі.
І в кожній мрії, в кожному подиху
Лише твоє ім’я звучить в мені.»

— А знаєш, як цей вірш звучить німецькою? — м’яко спитав Стас і почав читати:
«Du bist mein Licht in der Dunkelheit der Nacht,
Du bist mein Ufer in stürmischer Flut.
In jedem Traum, in jedem Atemzug
Klingt nur dein Name in mir.» — Василь Симоненко

Ганна не розуміла німецької, але його голос, ритм і емоція робили слова неймовірно красивими.
— Дуже красиво… захопливо, — прошепотіла вона.